Десятки років без України, сльози і тюрма: як насправді живуть тернопільські заробітчани?

Поезію про заробітчанське життя презентували у Тернополі.

“Заробітчанські дзвони. Хроніка ностальгії”. Це зовсім не мрійливі спогади про далекі країни, в яких побував поет із Бердичева Степан Герилів. Це правда того життя, яке, розповідає, було повне розпачу, болю та безвиході. Свої переживання поет описав віршами, збірку яких презентував сьогодні у Тернополі.

Книга Степана Гериліва – не про захоплюючі мандри далекими краями. “Заробітчанські дзвони. Хроніка ностальгії” описує реальне життя тих, хто поїхав за кордон шукати кращої долі. Зазвичай, каже, там зовсім не солодко, потім комусь соромно повернутися назад, хтось не має на це грошей, передає tv4. 

- Це нещасні люди, це мільйони наших людей. Я бачив, як вмирали під плотом наші. Хтось спивався, хтось в тюрму сідав, – розповідає поет, журналіст, сатирик-гуморист Степан Герилів.

Із Тернополем пов’язані юнацькі роки поета. Тут він кілька місяців працював в газеті “Ровесник”. Далі поїхав в іншу область.

- І потім заліз в ту, грубо кажучи, дурну політику, це політичне болото, наслідком якого стало, що мене вигнали з роботи. Отакі ситуації. РУХ, КУН, йшли політичні різні моменти були. І в 94-му році я поїхав в Канаду. З розпачу, – пригадує поет.

Роботи в Україні не було, дочці потрібно було вчитись. За кордоном жив в Канаді, Греції та десять років в Америці. Пережив  пригадує Степан Герилів, багато. Не одна, розповідає, подушка була мокра від сліз. Та майже 5 років тому переїхав у Бердянськ, де працює в педуніверситеті. Там, у російськомовному середовищі, він пропагує рідне, українське.

- Наприклад, в маршрутці беру мобілку, витягую, ніхто до мене не дзвонить. І я щирою українською щось виплітаю, щось виговорюю. Люди повертаються такі щасливі! У декого сльози на очах, когось аж-аж… Гаварі єщо, гаварі єщо! – сміється Степан Герилів.

Книга “Заробітчанські дзвони. Хроніка ностальгії” – це своєрідне застереження для людей, насамперед, молодих, які збираються за кордон на заробітки. І своєрідна настанова: вдома – краще.