Про обстріли та криваві вбивства розповіла дівчина, яка із Луганська переїхала до Тернополя (фото)

Ліхтіна, як і всі її однолітки, спокійно жили у своєму рідному Луганську. Ходили в школу, займались своїми справами.

Аж тут хтось вирішив, що їхнє спокійне життя повинне закінчитись. І звичні, мирні краєвиди за вікном замінили криваві. А замість сміху та людського гоміну на вулиці постійно стало чути, як б’ють «Гради».

Тані тільки п’ятнадцять років, але дівчинка вже знає, що таке справжня війна, обстріли та криваві вбивства.

Від цього жахіття дівчинка разом із своєю сім’єю втекла у Тернопіль. Людям, які її сюди привезли Таня вдячна, каже що вони врятували її життя.

Що ж насправді відбувається на Сході нашої країни, дівчинка розповіла кореспонденту Тернопільської Липи.

Всі тільки й говорили про те, як нам буде добре жити в Росії

-  Моє рідне місто Луганськ. Там у мене були друзі сім’я, улюблені заняття. Я ходила в школу займалася фехтуванням, гуляла з подругами вечорами. Я жила щасливим життям в улюбленому місті. Але все змінилося одного весняного дня.   Це був перший теплий день і ми з друзями вирішили піти на пікнік. В Луганську я жила не далеко від парку який проходив через величезний міст. Ми йшли не великою компанією веселилися сміялися і наткнулися на зовсім не веселу картину. Поперек мосту який вів до лісу будували барикади. Величезна кількість шин, бетонних блоків, мішків з піском і машинами зі зброєю. Ми з друзями завмерли на секунду. На той момент в центрі міста вже стояли барикади які перекривали кілька вулиць. Знаючи що з цього не буде нічого хорошого ми пішли додому і розказали батькам. Після цього нас не пускали в школу кілька днів. Через тиждень барикади виросли вдвоє. На них весели російські прапори, а кругом по вулицях ходили люди у формі несучи за спиною зброю. Було моторошно виходити на вулицю.

Таня розповідає, що всі її сусіди допомагали, так звані ЛНР, ходили будувати барикади.  Проте сім’я Тані Ліхтіної належала то тих одиниць людей, які у Луганську хотіли жити в Україні, а не в самопроголошеній сепаратиській державі.  Дівчинка каже, що через це вона ще навесні почала помічати неприємні, а то й ворожі погляди .

- Всі мої однокласники тільки й говорили про те як нам буде добре жити в Росії. Лише деякі мої друзі були моїми однодумцями. Одного дня мені подзвонив тато, коли я була в школі, і сказав щоб я терміново виходила зі школи. Він посадив мене в машину, відвіз додому і сказав збирати речі першої необхідності: теплі кофти і так далі. Мама вже стояла на порозі з великими сумками і папкою з документами. В той момент мені перший раз стало так страшно, ми їхали по місту. Ця вулиця завжди була жвавою але в той день машин і людей на дорогах майже не було місто було порожній . Ми їхали до бабусі вона жила в іншому кінці міста. Коли ми приїхали тато розказав мені що сталося. Не далеко від міста підірвали міст загинули люди. Ми пробули у бабусі чотири дні. Потім поїхали знову додому знаючи що там все гаразд .

Всю ніч над містом літали винищувачі

Дівчинка каже, що коли вона повернулася додому, то не могла заснути: всю ніч над містом літали винищувачі

- Через кілька днів у мене був випускний з дев’ятого класу. Ми з подругою вирушили в школу там було велике свято всі танцювали, веселилися, а випускники запускали гелеві кульки в небо. Лінійка вже добігала кінця .У сі збиралися їхати гуляти в місто і продовжувати відзначати кінець навчального року. Але до нас з усіх боків підійшли люди зі зброєю. Вони були одягнені у військову форму, а за спиною висіли автомати. Я так і не знаю для чого вони прийшли. Але святковий настрій вже було зіпсовано. Ми повинні були заходити до школи для того що б почути останній дзвінок. Я підійшла до своєї вчительки і запитала що робити. Вона взяла мене за руку і сказала брати подругу і йти. Ми швидко пішли повернулися додому.

Стрілянина тривала цілу ніч

Що було далі – дівчинка згадує з жахом. Каже, що жила в постійному страху, боялась, що в їхній дім влетить снаряд і всі загинуть.

-  Я просто не могла повірити: очі заливали сльози у мене почалася істерика. Ми жили на першому поверсі. Було чутно як за вікном розірвався коктейль молотова. Але мені здавалося що стрілянина тривати всю ніч. Весь день ми не виходили з дому. Не багато пізніше я знайшла в інтернеті відео де  снаряд потрапив в будівлю. На вулиці лежали люди з відірваними частинами тіла хтось з них був ще живий. Вони просили допомогти. Я не могла дивитися. я не могла повірити що все це відбувається в моєму місті. З моїм життям .У мене є маленька сестричка їй всього три роки найбільше я боялася саме за неї. Увечері в дворі ми сиділи всією сім’єю. І батьки почали говорити про те що відбуватимуться у місті. Я не знаю що тоді зі мною сталося я просто втекла посеред розмови. Забігла в будинок і зрозуміла що йти більше не можу сльози котилися рікою руки і ноги стали ватяними мені було дуже страшно .

Батьки Тані в той день вирішили, що треба тікати з міста, адже залишатися там було небезпечно.

-  З нами ще поїхала мамина племінниця з чоловіком і маленькою дитиною. Бабуся і дідусь вирішили залишитися вдома. Вони пережили ще Другу світову війну, і тікати з рідного міста не хотіли

Біля першого сепаратиського блок-посту дівчинка побачила озброєних людей, каже, що було постійно страшно. Боялась, щоб вони їх просто не розстріляли.

- Коли ми під’їжджає до Києва це було майже 5 ранку ми потрапили на Український блок-пост. Ми були здивовані Чоловік перш ніж підійти до нас поклав всю зброю на підлогу. Поцікавився  чи все у нас гаразд і чи є де нам жити. Ми були в захваті від такої дружелюбності. Я вилізла у вікно і коли машина вже поїхала і крикнула Слава Україні і у відповідь Почула Героєм Слава .В той момент я перестала боятися, мені стало добре перший раз за цей довгий час.

-  Влаштуватися нам допомогли хлопці з Автомайдану Тепер ми живемо в затишному будинку В селі Острів, недалеко від Тернополя Я тут відразу знайшла друзів. Нашій родині всі допомагали. Я можу сміливо сказати що люди тут казкові. Не дивлячись на те що я говорю російською всі ставляться до цього дуже добре. Потім до нас приїхала моя бабуся. Дідусь же вирішив залишитися там пару тижнів тому я дзвонила йому питала як він. Дідусь тремтячим голосом росказівал про те, що більшість  часу він сидів у підвалі, бо місто бомбили. І ось в телефонній трубці я почула вибух тишу і потім ще один вибух. Ми з мамою кричали в телефон дідусеві пару секунд він не відповідав потім сказав: Я живий. Мама почала плакати, я намагалася її заспокоїти. Як виявилося дідуся зачепило ударною хвилею, він впав і розбив голову. Цілих дев’ять днів ми не могли до нього додзвонитися. але дідутсь подзвонив,  сказав,що  все добре, він живий і зв’язок зник.

Таня каже, що ночами їй сняться страшні сни про те, як руйнують Луганськ, а на вулиці вбивають мирних людей. Тернопіль дівчинка називає чудесним містом з добрими людьми. Каже, що це її другий дім. У вересні Таня Ліхтіна піде у школу, вже тернопільську. У Луганськ повернутися хоче, але боїться.