Від фізичної роботи руки перетворились на криваві рани – як живуть тернопільські діти-сироти?

Більшість дітей-сиріт не знаходять себе у дорослому житті.

Працюючи вихователем у школі-інтернаті, я спостерігав за розвитком їхніх доль і, на жаль, можу ствердно сказати, що мало хто знайшов себе у цьому шаленому світі. Частина з них, не досягнувши й 30-річного віку, відійшли у засвіти не зі своєї волі. Михайла М. з Теребовлянського району, я вперше через 11 років по закінченні школи-інтернату зустрів у Хмельницькому, де він на базарі випрошував милостиню у перехожих. Як виявилось, він мене перший упізнав, і я не зміг пройти повз нього, не поспілкувавшись із ним про життя-буття.

У 17-річному віці після закінчення школи та з професією маляра Михайлові довелось дуже довго шукати роботу. Ні житла, ні грошей у хлопця не було. Єдиним виходом ставав тимчасовий заробіток і багатолюдні місця, де завжди можна щось заробити на прожиток. Більшість із сиріт манять розповіді про великі міста, де ніби казка зливається з дійсністю. Не став винятком і Михайло. Столиця лишень з вигляду виблискувала, але це, так би мовити, верхівка айсберга, а що таїла підводна частина, згодом хлопцеві довелось на власні очі пересвідчитись. Як виявилось, таких, як він, там було досить багато: хтось ще будував плани на майбутнє, а хтось жив одним днем, пише Номер один.

Сидячи на зупинці в обшарпаному одязі біля колії електропоїзда, до нього підійшов старший чоловік і запитав, чи не хоче він заробити трохи грошей. Михайло не мав ніякого досвіду, але відсутність перспективи змусила погодитись на запропоновану пропозицію. Чолов’яга пообіцяв їжу та невеликі гроші по прибуттю. Приїзд у Пущу-Водицю вразив хлопця багатством особняків та красою краєвидів. Це не Конча-Заспа, але багатіїв і тут було вдосталь. Робота спочатку була проста: прибирання прилеглої паркової зони та собачих вольєрів, годування цуценят кавказької вівчарки з тарілок. Але не він один обробляв територію особняка високопосадовця з МВС. Чоловік, який його найняв, був господарем-адміністратором, Десь за два тижні він же і звинуватив Михайла у крадіжці. Покарання, не на жарт, налякало хлопця. Необхідно було стати дресирувальником для собак, зодягненим у ватній костюм. На нього випускали собак для кінологічного тренування. Другою за надуману провину стала робота піротехніком зі встановлення розтяжок для світлошумових гранат по периметру присадибної ділянки високопосадовця. Декілька разів доводилось чути вибухи шумових гранат та крик переляканих людей. Пізно ввечері з товаришем починали патрулювання з вівчаркою ділянки, яка знаходилась під охороною. Господаревих собак годували значно краще за обслугу.

В неділю у господаря збиралась шумна компанія мисливців, які виїжджали у приватні мисливські господарства. Для роботи загонщика брали і Михайла, який заганяв дичину на відкриту ділянку для стрільби. За це він міг вдосталь поїсти залишків їжі після гучних бенкетів, хоча місцевим за таку роботу платили гроші. А кульмінацією події ставала оргія стрільби, де вдоволені чолов’яги ласували впольованим м’ясом.

Михайло в цю мить пообіцяв собі, що це буде його остання брудна робота і він неодмінно знайде вихід з цього замкненого кола. Спогади сягали у далеке дитинство, коли ще була жива мати, яка готувала для нього пиріжки з вишнями, які він запивав смачним молоком. І від цього так тепло ставало на душі. Він розумів, що не так усе це має бути.

Від тертя моркви у великих об’ємах руки перетворились на криваві рани

Воля випадку знову запанувала над ним. Для подальшої роботи господар відправив його у портове місто Іллічівськ Одеської області, де було невелике приватне господарство сестри господаря – Ольги Альбертівни. Роботи тут було хоч відбавляй. Господиня виявилась досить прискіпливою та по-особливому жадібною у всьому. Робочий день починався о пів на шосту ранку з прибирання подвір’я, яке охороняло більше десятка собак різних порід. Згодом протирав пил у спортивній кімнаті (тут варто сказати, що спортивні тренажери мало чим допомагали жінці, бо її вага сягала не менше 130 кілограмів). Владна та жорстока жінка вигадувала бізнес-плани при мінімумі затрат, експлуатуючи людей за копійки. Декілька чоловік у важких нелюдських умовах готували під реалізацію корейську моркву, тоненькі одеські голубці, різноманітні салати, які вивозили на продаж в Одесу на ринок «Молдаванка». Все, що росло та бігало, мало приносити цій жінці прибуток. Руки Михайла від тертя моркви у великих об’ємах перетворились на криваві рани, ноги пухли. Але найбільше вразило те, що тут чинили з бродячими собаками. Напарник нашого героя, старий Трохимович (колишній в’язень-рецидивіст), щодня виловлював та приводив по декілька собак у посадку. Спочатку він не розумів, що відбувається, але пізніше цікавість пересилила страх і він побачив те, від чого й досі віє жахом. Собак убивали дві дебелі жінки та розбирали на туші, неначе кролів. Тоді м’ясо в тазиках направлялось у виробничу кімнату, а потім розвозилось під замовлення заможним корейцям. На вихідні Ольга Альбертівна направляла робітників до знайомого бізнесмена-болгарина для облаштування та прибирання пляжної території. Тачками возили вимитий хвилями пісок на попереднє місце. Робота тривала по14-16 годин на добу, аргументи про втому не діяли на власника, головне – прибуток.

Після майже річної роботи в Михайла не було жодної копійки, але господиня запевняла, що в неї гроші зберігаються надійніше, ніж в банку. Хлопець зрозумів, що зароблених грошей не одержить. Щоб визволитись, тут без хитрощів не обійтись, говорив йому внутрішній голос. Витиснувши сік помідора у вухо та давши йому засохнути поскаржився господині на різкий біль голови і показав свою «рану». На диво, господиня повірила в цю хитрість, дала незначну суму на лікування та дозволила поїхати до лікаря. Але Михайло розумів, що Трохимовича відправлять на його пошуки і йому не минути важкого фізичного покарання. Найбезпечнішим місцем став для нього могильний склеп. Картон та кусок пінопласту зробили його сон міцним, давши тілу довгоочікуваний відпочинок. Під ранок дошкуляли сторожі, які тріщалками відлякували злодюжок. Але йому хотілось у рідні край, в рідне село, де ще пам’ятали про його маму. Але не так сталось, як гадалось. Ще два довгих роки митарств та поневірянь довелося пережити Михайлу, доводилось голодувати та мерзнути, іноді просити й копійчину на сякий-такий харч. По-справжньому хлопцеві допомогли люди з “Каритасу”, саме там він пройшов соціальну реабілітацію, отримав необхідні навики для подальшого життя.

Нині, звісно ж, Михайлові не солодко, але він має стабільний заробіток, проживає в соціальному гуртожитку. При цьому є віра, що день завтрашній принесе йому довгоочікуване тепло та щастя.

P.S.: Тиждень тому Михайло навідався до своєї колишньої школи-інтернату, поспілкувався із вчителями та знайомими. Можливо, і справді людині пощастить, коли на його життєвій дорозі будуть чуйні та добрі люди, не дивлячись на ту вакханалію зла та неправди, яка панує в нашому суспільстві. Багато хто із середовища дітей-сиріт втрачають власні ілюзії в сучасному сьогоденні. Не багатьом вдається утвердитись під ударами долі. Так, важко жити без надійного батьківського фундаменту. І, наостанок, побажання від Михайла: «За щастя та долю треба боротись!»…