Батько загиблого 17-річного Героя з Тернопільщини не вірить, що вбивці будуть покарані

Батько наймолодшого героя Небесної сотні Назара Войтовича не вірить, що вбивці будуть покарані, сподівається на народну помсту й витрачає гроші, отримані від держави, на пам’ятник синові.

У пошуку мережі «Вконтакті» вводжу назву села Травневе. Там народився і виріс наймолодший герой «Небесної сотні» Назар Войтович. Сайт знаходить чотирнадцять людей із цього села. Із Тернополя до Травневого тринадцять кілометрів польовою дорогою. Її на картах немає, тому доводиться їхати через Збараж. У селі Охримівці зупиняюся, щоб запитати у місцевих, чи правильно їду. Хлопець років двадцяти, у старій шапці і комбінезоні, ремонтує мотоблок. Коли чує назву села Травневе, одразу запитує: «Ви до Войтовича? Так, їдете правильно».

Поблизу місцевої школи мене зустрічає Віктор Рудавський, троюрідний брат Назара. Хлопець одягнений у коричневу куртку, звужені штани і кепку. Зовсім не схожий на мешканця села, де живе шістсот людей. Каже, що постійно мешкає у Травневому, проте часто їздить в Тернопіль. З села до обласного центру щодня курсує шість автобусів. «Але так було не завжди, – каже Віктор. – Декілька років тому усі автобуси скасували, тому люди діставалися до Тернополя або власними автомобілями, або їхали з пересадкою у Збаражі».

Підходимо до школи. На стіні, поруч із меморіальною дошкою Тарасу Шевченку, вже встановили трішки більшу. На ній напис: «Назар Войтович. Трагічно загинув при подіях 2013-2014 років». До школи ходить кількадесят дітей. У класі Назара, до прикладу, було всього шестеро учнів, пише Зік. 

– Зараз люди вже менше цікавляться Назаром, – каже Віктор. – Одразу після розстрілу Небесної сотні сюди приїжджало дуже багато незнайомих нам людей. Ходили на цвинтар, співчували, дехто допомагав фінансово. Маю лише одне пояснення, чому так. Після подій 20 лютого ми гадали, що більше смертей в Україні не буде. Проте почалася війна, загинули сотні, а то й тисячі українців. Усіх ж не пам’ятатимеш. За Назара інколи згадують, бо він був наймолодшим.

Дорогою до будинку, де жив Назар Войтович, Віктор веде мене до кургану, який спорудили односельчани. Біля хреста встановили червоно-чорний та синьо-жовтий прапори, на бруківку поставили кілька горщиків із квітами. Скільки грошей витратили на меморіал, Віктор не каже, бо боїться помилися. «Тато знає краще», не раз повторює він.

На подвір’ї Войтовичів нас чекають Назарові друзі, які були з ним на Інститутській 20 лютого. Найстарший – Олег – у спортивних штанах, ватній чорній куртці і шарфом на шиї. Обличчя вкрите густою щетиною. Олег говорить голосно і впевнено, інші хлопці лише слухають і час від часу тихенько доповнюють.

– 20 числа я зустрів Назара вже на Майдані. На той час він був у Києві, може, дві години. Коли ми піднімалися вверх, біля квіткового годинника я втратив його з поля зору. Хлопці також побігли в іншу сторону. Тоді снайпери вже вбили кілька людей. Я знайшов щит, узяв із собою, а лише тоді помітив, що він у крові, прострелений. Усе відбувалося ніби в тумані, про Назара я на якийсь момент забув. А тоді подзвонили і сказали, що його тіло у Жовтневому палаці. Я не розумів тоді нічого взагалі, кажу, наче якесь кіно.

Із прибудови виходить Юрій Петрович, батько Назара Войтовича. Тихо називається, закурює цигарку. Просить не фотографувати, оскільки не встиг зняти робочий одяг. На руках мозолі, по очах видно, що чоловік часто плаче. Пропонує спочатку сходити на цвинтар, а вже потім порозмовляти дома.

Цікавлюся у пана Юрія, чи допомагає родині місцева влада.

– У березні нам виплатили одноразову допомогу, десь сто двадцять тисяч гривень, – каже Юрій Войтович. – Це ніби Верховна Рада ухвалила. Після того жодної допомоги від держави не отримуємо. Допомагають лише односельці, хто грошима, хто руками. Трохи грошей зібрали волонтери. Цементний завод є недалеко, то вони допомогли, коли ми будували той курган. Скоро ще на пам’ятник потрібні будуть гроші, тому практично всі кошти, які нам виділили, підуть на увічнення пам’яті малого. Мені чужих грошей не треба, продовжую працювати. Головне, щоб не забували про нього.

За день до мого приїзду падав сильний дощ, тому на цвинтар пробираємося болотом. Могилу Назара Войтовича видно здалека, біля неї безліч вінків та квітів. Пан Юрій довго молиться, згодом запалює кілька свічок. Каже, що Назар мав їхати на Майдан на тиждень раніше. Потім дізнався, що має багато завдань у коледжі, й залишився. 19 лютого з Тернополя автобусом вирушив до Києва. Дорогою читав книжку «Чорний ворон» Василя Шкляра.

– Я йому казав: «Назаре, ти хоч там ніде не лізь». Але він такий був, вічно мав бути в центрі подій. Хлопці потім розповідали, що в нього, як тоді видавалося, був хороший захист. Десь він знайшов там шолом, захист на лікті та коліна. Але який то захист від кулі?

Він ніби з кимось сперечається:

– Припустімо, в когось із майданівців справді була зброя. Але чого ж ті снайпери стріляли по беззбройних? Деколи так думаю, там ж були сотні людей, якщо не тисячі. Чому той чоловік із гвинтівкою обрав за мішень саме Назара? От не можу зрозуміти, і все.

Юрій Петрович, як і більшість чоловіків села, працює на будові. Хотів, щоб син заробляв головою, а не руками, тому платив за його навчання в коледжі. Назар учився на дизайнера, бо з дитинства вмів гарно малювати. Вже в будинку пан Юрій показує роботи сина. З-поміж іншого помічаю багато малюнків з українською символікою. Чоловік пояснює, що Назар змалку цікавився історією України, а одного разу запропонував батькові намалювати портрети українських героїв у власній кімнаті.

– Кажу: Назаре, та ми тільки ремонт зробили, для чого ти будеш розмальовувати стіну? А той уперся, ні, мовляв, буду. Ледь його відмовили. Ми не є якась дуже патріотична родина. Але от Назар Україну дуже любив. І правильно робив, я вам скажу. Ще б наше керівництво її любило. Ми ж не раз їздили до Порошенка, до Яреми. Постійно тішать обіцянками, часто ігнорують. До Порошенка якось нас п’ять годин його охорона не пускала. А він потім виправдовувався – мовляв не знав, що ми приїхали.

Юрій Войтович упевнений, що винних у розстрілі Небесної сотні не покарають.

– Вони що, самі себе за ті вбивства будуть карати? Одні просто змінили інших. Якщо той Порошенко вже стає на коліна перед пам’ятником Небесній сотні, такий дуже справедливий і чесний, ну де хоч хтось покараний?

Сподівається на народну помсту, а не правосуддя: «Люди пам’ятають». Проводить до спальні Назара. Розповідає, що з лютого нічого тут не міняв. На столі біля комп’ютера розкладені книжки із малювання та історії. В шафі акуратно поскладаний Назарів одяг, ліжко застелене. Пан Юрій показує шкільні фотографії сина. На одній зі сторінок починає швидко перегортати далі. Встигаю помітити фото з моргу. Чоловік дістає документи з судово-медичної експертизи:

– Куля увійшла у праву щоку і вилетіла біля хребта. Мій кум потім в інтернеті знайшов одного чоловіка, що був біля Назара в момент пострілу. То він спочатку подумав, що Назара зачепило гумовою кулею. Але за дві хвилини син стік кров’ю. Згодом лікарі хотіли його кров на експертизу взяти, а її не було. Помер миттєво.

Виходимо на вулицю. Пан Юрій та Олег закурюють.

– Нашо ви його на передову відразу погнали, він ж перший раз приїхав, – плаче сімдесятирічна мама пана Юрія. Після невеликої паузи Олег зривається на крик:

– Цьотко Юстино, а ми де знали, що там будуть стріляти? Ми не йшли на війну. Так вийшло. Просто так вийшло.

На прощання Юрій Войтович підіймає догори праву руку, стискає її в кулак і каже: «Ви хоч не забувайте про нього, добре?»