«Маєш чотири секунди, щоб сховатися у бліндаж» – як тернопільські бійці борються із сепаратистами

15 співробітників Державтоінспекції області місяць несли службу на Сході України. Весь цей час тернопільські автоінспектори забезпечували безпеку дорожнього руху, а також охороняли громадський порядок на блокпостах поблизу Попасної (Луганська область), Горлівки та між містами Словяськом і Артеміськом (Донецька область).

Серед них був і начальник ВДАІ м. Тернополя Юрій Анатолійович Пацалюк, котрий в ексклюзивному інтерв’ю розповів журналістам «Номер один» про будні тернопільських ДАІвців у зоні АТО.

«За 2 км до поста і після автівка не мала права зупинятися»

– У чому була особливість Вашої роботи в зоні АТО?

– Основним місцем нашої дислокації став Артемівськ, що на Донеччині. Звідти 15 співробітників ДАІ, сформованих у п’ять екіпажів, щодня у денний час забезпечували роботу блокпостів на так званій другій лінії оборони підконтрольної Україні території. Наша робота - перевірка транспортних засобів з метою виявлення сепаратистів, а також небезпечного та нелегального вантажу. Перевіряли пасажирів, у тому числі і рейсових автобусів внутрішнього та міжнародного сполучення, на наявність паспортів, приписки. А все для того, щоб у підконтрольну зону не пройшли сепаратисти.

– Чи бували випадки, що при перевірці чинили опір?

– Під час перевірок ніхто особливо не чинив опору і зброї при собі не мали. У нас, по-перше, була велика кількість людей на блокпосту (мінімум 8-10 чоловік), по-друге, ми були озброєні як особистою табельною зброєю, так і автоматами та гранатами, а також важкою зброєю (БТР, «Муха», РГД тощо). Якщо сепаратисти і намагалися проникати на нашу територію, то йшли без зброї. Необхідності її перевозити не було, бо вони знали схованки зброї. Роботи було багато, адже дорожній рух вільний в обидва боки. Зокрема, мешканці з Горлівки, яку контролюють сепаратисти, прямували в Артемівськ за соціальними виплатами, продуктами харчування тощо. Працювали за паролями, які могли змінюватись кожних 12 годин. За місяць роботи довелося знімати з транспортних засобів та затримувати чимало підозрілих людей, яких передавали компетентним органам.

– Якими методами вдалося виявляти сепаратистів?

– Методик дуже багато. Часом людина не має документів чи місцевої реєстрації, що викликає підозру. А було, що виявляли осіб з підробленими паспортами, переклеєними фотографіями, дехто нервує і неадекватно поводиться під час перевірки.

– А яким чином перевіряли транспортні засоби, чи вони мали якісь розпізнавальні сигнали?

– Якщо це військова автівка, то її пропускали за правильного пароля. Якщо цивільна – то перевіряли документи на особу та на автомобіль, наявність комплектування машини, здійснювали поверхневий огляд транспортного засобу. Якщо підозру авто не викликало, то воно проїжджало далі, в іншому випадку проводили детальний огляд. Що ж до особливостей руху автомобілів, то їх було кілька. Так автівка за 2 км до поста і після не мала права зупинятися. У межах блокпоста машини рухалися виключно на «аварійці» в нічний час. У вечірній час автомобілі повинні були під’їжджали до поста на габаритних вогнях та з включеним у салоні світлом. Окрім того, заборонено було відеоспостереження. Зокрема, нами був затриманий бус, обладнаний великою кількістю відеореєстраторів. З якою метою – не відомо. Власника цього авто ми передали компетентним органам. Також була затримана ціла фура з підробленою горілкою з однаковими номерами акцизних марок, а також легковик, який перевозив 9 ящиків горілки. Зрозуміло, що ці авто через наш блокпост не пройшли.

– На якій відстані знаходились блокпости від Артемівська?

– Ми чергували на різних постах, відповідно відстані були від 10 до 40 км. Стояли як у Попасній (Луганської обл.), так і на дорозі в напрямку Горлівки, а також між містами Артемівськом та Словянськом (Донецька обл.). Поспіль два дні на одному блокпосту не працювали, постійно змінювали місце чергування. Доводилось рано вставати (заступали на пост о 7.00) і пізно приїжджати. У нічний час проїзд через пости повністю перекривався, натомість на них залишалися чергувати солдати та резервісти ЗСУ і Нацгвардії. Деякі пости закривали о шостій вечора (Попасна, Горлівка), натомість центральна дорожня артерія між Слов’янськом і Дебальцевим закривалася о 21.00. Важко назвати, які пости були безпечніші, а які – ні. Всюди підстерігала небезпека. До прикладу, один із блокпостів розміщувався біля села Мар’янівка, мешканці якого свого часу забезпечували пост сепаратистів, тому від них можна було чекати чого завгодно.

«Маєш чотири секунди, щоб сховатися у бліндаж»

– Чи довелося безпосередньо вступати у бій із сепаратистами?

– У цьому плані нам пощастило. Коли ми приїхали, наші опоненти стратегічно змінили тактику ведення бою. Вони не йшли на прямий контакт, натомість застосовували артилерію, гранатомети, «Гради». Коли чуєш ці постріли, то маєш чотири секунди, щоб сховатися у бліндаж чи інші укриття. Тобто повинен вміти швидко бігати і добре ховатися. Разом з тим, коли ми приїздили на пости, то військові, які стояли вночі, неодноразово нам розповідали, як були спроби нападу на блокпост, але спрацювали розтяжки, і той, хто хотів проникнути на пост, залишався на цьому ж місці.

Загалом усі співробітники ДАІ з Тернопільщини, які працювали зі мною, на щастя, живі і здорові. Жодна ворожа куля нас не зачепила, пише Номер один. 

– Чи були забезпечені захисною амуніцією?

– По лінії МВС ми були забезпечені всім необхідним: бронежилетами 4-5 класу, кевларовими касками. Разом з тим, хто мав власну амуніцію, нікому не боронили її одягати. На перших порах на мене, зважаючи на мою тілобудову, бронежилет важко було знайти, але нічого – відшукали.

– Чи вистачало харчів на передовій?

– Ми були добре забезпечені харчами, адже знали, куди їдемо. Тому зібрали цілий бус продуктів ще вдома. Завдяки волонтерам мали все: картоплю, капусту, цибулю, буряк крупи, спеції, чай, каву, консерви, тушонки. Зазвичай харчувалися тільки ввечері, тому що о сьомій годині ранку не було змоги приготувати сніданок. У кращому випадку вдавалося запарити чай чи каву. Обід же готували нашвидкуруч на блокпостах. Ми з вояками, які там постійно перебували, ділилися продуктами, відповідно вони ділилися обідами.

– Як до Вас ставилося місцеве населення?

– Було по-різному. Одні відкрито говорили: для чого ви приїхали, що ви тут робите, що ви тут забули? Мовляв, наша земля – ми самі на ній розберемося. Особисто не бачив, але розповідали колеги, як на зупинці громадського транспорту 5-річна дитина з батьком вигукувала непристойні слова в бік українських правоохоронців. Очевидно, говорила про те, що чула в сім’ї. Натомість люди, які побували під обстрілами, відчули, що таке реальна війна, запитують: «А Ви нас не залишите?» Вони бачать в українських правоохоронцях та військових своїх захисників.

– З місцевими спілкувалися на українській чи російській мові?

– Виключно на українській. Принципово намагався навіть не переходити на російську мову. Вони часом не розуміли, що я їм кажу, але потроху привчав їх до рідної мови, адже часто доводилось спілкуватися як безпосередньо на блокпостах, так і в повсякденні, адже ходили в магазин, аптеку тощо.

– Які чинники необхідні, щоб місцеве населення прихильніше ставилося до української влади?

– Нічого особливо робити не потрібно. Люди самі все добре бачать. До прикладу, вони нині змушені їздити в інший район, щоб оформити пенсією чи інші соціальні виплати, придбати харчі та ліки. До того ж вони спостерігають, як до них прихильно ставляться українські вояки, не роблячи їм жодних штучних перепон. Щоб вони повністю усвідомили, що їм все-таки краще жити в Україні – потрібен час.

«Я не міг залишити людей зі свого підрозділу»

– Ви працювали на рівні з іншими тернопільськими інспекторами чи мали як начальник ВДАІ якісь привілеї?

– У нас було п’ять екіпажів по три чоловіки в кожному, які одночасно виїжджали. Тому чергував на рівні зі всіма своїми колегами. Там не було такого, що хтось відпочиває чи контролює підлеглих, на постах усі рівні. Більше того, коли мені повідомили, що в зону АТО їде велика кількість людей з мого підрозділу (7 чоловік), я не міг їх залишити тому й прийняв рішення теж їхати з ними.

– У хлопців, з якими пліч-о-пліч довелося нести служби, немає панічного настрою?

– Спілкувався з бійцями, які побували безпосередньо на 31 та 32 блокпостах, брали участь у зіткненнях з противником – вони оптимістично налаштовані. Тим більше, зараз пішла ротація, вояки отримали змогу відпочити, після довгих місяців побачити рідних та друзів. При цьому більшість з них обіцяли повернутися назад на передову. Однозначно, зі своїх позицій не поступимося!

– На Вашу думку, скільки ця неоголошена війна ще триватиме?

– Подібні запитання ставили нам також жителі Луганської та Донецької областей. Та відповіді я не знаходив. У даному випадку не від нас залежить, коли цей конфлікт закінчиться. Жоден військовослужбовець не зможе відповісти на це запитання. Його, найпевніше, потрібно ставити нашій владі.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Як Вас проводжали на Схід дружина та діти?

– Емоційно. Важко словами передати ті миттєвості. Вони знали, що я їду не у звичайне відрядження, а в місця, де стріляють, звідки привозять вантаж «200» та поранених. Усі дуже переживали. Вже перебуваючи в АТО, просив, щоб рідні протягом дня не турбували, сам намагався вдосвіта і ввечері телефонувати.

– Чи не було такого, що дружина відмовляла їхати, мовляв, кидай ту службу?

– За 20 років служби дружина всяке бачила, адже я пройшов усі щаблі роботи від патрульного на дорозі, в супроводі їздив по цілій країні і до керівника відділу ДАІ. Тому дружина звикла, що мене може не бути вдома тижнями і навіть місяцями.

– Чи брали з собою на Схід якийсь захисний оберіг або щось подібне?

– Дружина бісером вишила мені ікону. Коли нас проводжали з Тернополя, отець Орест прочитав молитву та подарував кожному іконку та молитовник. З ними на блокпості не розлучався. Думаю, Божа опіка вберегла мене і моїх товаришів.

– Ви базувалися в Артемівську, де виробляють шампанське. Довелося його скуштувати?

– Коли мали вихідні, то намагалися подивитись, як люди живуть. Побували і на заводі. Там придбали кілька пляшок шипучого напою.

– Що на Вас чекає далі?

– Трішки відпочивши, відвідавши родину та друзів, приступлю до виконання своїх обов’язків уже в Тернополі. А що буде далі – побачимо? Сподіваємось, що всі події на Сході нашої країни завершаться і ми повернемося до мирного життя. А ні –  будемо й далі боронити наш край.