“Можливо, снайпер вб’є мене одразу” – тернопільський будівельник взяв зброю і пішов захищати Україну

Володимир Базар за професією – будівельник. Вірші почав писати ще двадцять років тому. Тоді мріяв видати свою збірку, але часи були важкі і згодом на творчість не залишилося часу. 

Після Майдану Володимир зрозумів: потрібно щось міняти, як у країні, так і у власному житті. Відродив свою творчість і написав заяву у військкомат, що готовий йти захищати Україну. Чоловік з Великого Ходачкова Козівського району. За кілька днів він приїхав у довгоочікувану  відпустку.

Володимир Базар служить у тернопільському батальйоні територіальної оборони №6, який дислокується на Півдні України. Пішов у армію добровольцем, хоча рідним сказав, що його мобілізували. Знав, любляча дружина, син, батько відмовлятимуть від такого рішення, адже дуже переживають за нього, пише Наш день. 

Володимир служив у прикордонних військах. У місті Чоп в 1995-96 роках був першим, хто подавав команди українською. Каже, за це багато солдатів та командирів його не долюблювали. Зате почали поважати.

- Вночі я ніс службу як солдат, а  вдень мене забирали в штаб перекладати документацію з російської на українську мову, – пригадує Володимир.

У чорний блокнот Володимир занотовує поетичні рядки, які приходять на думку. Перші його критики – бойові побратими. Якщо вони схвалюють поезію, записує дату і час створення та публікує в соцмережах.

– Не всі вірші оприлюднюю. Є такі, що залишаю лише для себе, – каже чоловік. –  Сподіваюся, колись зможу видати свою збірку. Найбільше пишу вночі, адже тоді менше шуму і легше сконцентруватися. Але, буває, стою на посту і з’являється якась думка, тоді записую її у свій зошит, а вже коли з’являється вільний час, починаю віршувати.

Найзаповітніша мрія Володимира Базара, щоб в Україні запанував мир. На думку бійця, сьогодні для перемоги потрібні мудрі командири, правильні рішення, сильний дух і єдність.

– Зараз ми побачили справжнє обличчя нашого «братнього» народу і вкотре переконалися, ким наші сусіди є насправді, – додає він. – Ці 23 роки ми не були по-справжньому незалежними і зараз мусимо виборювати  волю для себе і своїх дітей, змінювати свою країну. І починати треба змалку. Прививати дітям любов до рідної мови, читати українські казки, показувати українські мультики. Дивно, коли людина 20 років живе в Тернополі і розмовляє російською. А українець переїздить у будь-яке російськомовне місто в своїй країні і починає забувати рідну мову. Це страшно. Коли кілька років тому я їхав відпочивати на Херсонщину, то українську мову сприймали по-іншому, могли попросити говорити російською, сказати, що не розуміють. А зараз люди там навіть стараються переходити на українську мову.  Населення до нас ставиться привітно. У школах організували благодійний ярмарок, щоб придбати для нас необхідні речі.

Через кілька днів Володимир повертається у військову частину, щоб продовжити службу і захищати українські кордони.

МОЄ БАЖАННЯ

Мені не сумно, не тримаю я образу.
Так, розумію, що я знов солдат.
Можливо, снайпер вб’є мене одразу,
а чи накриє в чистім полі “Град”…

Чи я прийду, чи принесуть додому,
Чи я побачу рідний дім і край…
Я не бажав би це почути вже нікому:
“Будь ласка, тату, тільки не вмирай!”

Бо є найбільший біль в моєму світі,
У тім, що цвіт злітає й в очі б’є…
Хотів би вишиванку я одіти
І хай вона вже на мені гниє…

Щоб ворогам її не віддавати,
І навіть другу, хоч його колись так звав.
Я б не хотів, щоб він на моїм святі
Зі мною “Ще не вмерла…” заспівав.

Бо це для мене зовсім неважливо:
Як я прийду і що я скажу вам.
Я лиш хотів, щоб були всі, за кого
Можливо, я життя своє віддам.

Щоб ви не були патріоти поодинці,
А щоб були укупі, як одне.
І не встидались, що ви УКРАЇНЦІ,
І не чекали, що біда мине.

Щоб ви, нарешті, знову об’єднались,
І були сильні, наче моноліт.
І щоби більше вже ніколи не згинались
Під москаля по триста довгих літ!

Володимир БАЗАР.