«Нам не вистачало наказу зачистити Донецьк» - поранений боєць, якого прооперували у Тернополі

Захисник Донецького аеропорту каже, що ті, хто залишився в тилу, мають почати жити по-іншому. Щоб не чекали, що хтось прийде, і за них все зробить, вижене поганого прокурора чи злодюжку-мента, начальника-хабарника чи клерка. Країну мають міняти всі.

Чоловіка з позивним Данді після поранення в Донецькому аеропорту прооперували в Тернополі. Після вибуху снаряду на нього впала стіна, йому серйозно травмувало таз і руку. Півтора місяці він лікувався в ортопедії. Тепер поїхав на реабілітацію в Вінницьку область.

- Вже залізо познімали, - каже Данді, - можу нормально ходити.

Йому 41. Він з Львівської області. В мирному житті – директор фірми. З дружиною виховують четверо дітей, найменшому 3,5 роки. У травні пішов у Добровольчий Український Корпус Правого сектора, в 5-й батальйон. Залишив все, бо каже, якщо зараз чимось не пожертвувати, то війна прийде до нас на захід.

Донецький аеропорт чоловік захищав три дні. До того їхній батальйон три місяці тримав підступи до аеропорту. Розповідає, що коли військових не було ким поміняти, бо інші бійці відмовлялися йти на ротацію в аеропорт, туди рушив їхній добровольчий батальйон. У його складі добровольці зі всієї України. Наймолодшим – 18, найстаршому – 70. Воюють навіть жінки.

- Воює не тіло, воює дух. Нема різниці, в якому тілі той дух твердий, - каже Данді. – І жінки стріляють. Жінки-снайпери навіть краще стріляють, бо їм м’язи не заважають.

Данді каже, що Донецький аеропорт важливий як символ нескореності і незламності духу. Бо якщо поглянути з практичної сторони, то він не має цінності, там лише купа руїн. Але це символ.

На запитання, коли поранили, довго згадує день і місяць.

- Там час має інший відлік, деколи тижнями не знаємо, який день, - продовжує чоловік. -  Ніхто не будує планів ні на годину, ні на день, ні на тиждень. Прожив хвилину обстрілу – і добре. Не дай Боже, щоб вона прийшла сюди.

Війна вирівнює всіх. І хоч були тут заможніші і бідніші, зараз нема ні статків, ні маєтків, все згоріло і лежить купа будівельного сміття замість будинків, розповідає чоловік,пише 20 хвилин. 

- Коли люди зрозуміють, що гроші - не найважливіше в житті? – розмірковує Данді. - Що за гроші і владу не треба боротися і ставати тваринами. Навіть звірі так не поводяться. Бо в нас пес був, то він нас попереджував, що зараз буде обстріл. Починав гавкати і секунд через 30 міни падали. Ми зауважили, що цю залежність, і тому мали час сховатися.

На запитання, чого там не вистачало найбільше, відповідає, посміхаючись, що не бракувало закінчення війни. Але потім серйозно додає, що насправді – чіткого наказу про зачищення Донецька.

- Ми там стояли і стоїмо, - каже чоловік. - Чому ми там стоїмо так довго, ніхто не пояснював. Щоб сєпари озброїлися і почали наступати? Не розумію. Перше перемир’я, друге перемир’я - і вони вже мають чим стріляти. Отак воно – наступали, а одного дня дали наказ стояти і так 3,5 місяці стоїмо. Ще перед Іловайськом наказ був стояти. Навіщо? Тоді сєпари тікали, аж курява стояла, в них і сил було набагато менше, ні зброї, ні духу. Їм же просто платять гроші. В принципі, так як і мєнти. Сильно воюють? Вони воюють до того моменту, поки не чують, що по них стріляють. Як тільки стрільба – тікають. Хто за гроші готовий покласти голову? Ніхто...

Уся допомога на фронті – виключно волонтерська, розповідає чоловік. До речі, захисникам Донецького аеропорту допомагали навіть волонтери з Тернополя. Волонтери доставляють форму, берці, і навіть зброю.

- Військо не готове воювати, воно розвалене. Зброя трофейна або куплена за свої гроші, - каже Данді. - Армія воює тим, що залишилося ще з часів СРСР, нічого нового нема. Держава присутня тільки в наказах. Держава робить вигляд, що нас немає, що ми не існуємо. 

Чоловік говорить більше про політику. Його обурює бездіяльність нинішньої влади і довірливість людей, які купилися на дешеві обіцянки політиків.

- Вони не розуміють, що таке війна, - каже Данді. - Війна не дивиться, доторканий ти чи недоторканий, маєш маєтки чи ні. Там зовсім інші цінності. Там нема сірого - лише біле і чорне. Є друзі і є вороги. А тут суцільна брехня, і та влада людей постійно дурить. Вони забігли скоренько в кабінети на крові тих хлопців, думають, що своїми брехливими промовами можуть всіх задурити. Вони ще мають шанс виправитися за дуже короткий відрізок часу, або люди їх викинуть на смітник.

Дивується, що в людей нема розуміння ситуації.

- Тут у всіх фантазії на теми побаченого в телевізорі, - каже він. - Насправді війна – дуже страшна річ. Але це не означає, що всі мають поїхати на фронт. Треба, щоб люди тут почали жити по-іншому. Щоб не чекали, що хтось прийде, і за них все зробить, вижене якогось поганого прокурора чи злодюжку-мєнта, начальника-хабарника чи клерка якогось. Ту країну мусять міняти всі. А в наших людей є завищені очікування на ті обіцянки, які їм дають політики. Знову наобіцяли, знову обрали не тих. Злодії-брехуни наобіцяли золоті гори і їх вибрали. Але ж так не можна. Є межа терпіння.