На Тернопільщину з Риму привезли мощі святого, які зцілили тисячі людей

Наприкінці листопада храм Успення Пресвятої Богородиці у Козовій прийняв мощі першого українського канонізованого великомученика св. Йосафата Кунцевича. Їх на Тернопільщину привезли з Риму. Подолавши далеку дорогу, тепер частина кістки благодатного тіла постійно перебуватиме у місцевій святині. Тут прихожани можуть не тільки просити зцілення та заступництва у святого, а й відкрити для себе таємниці благодаті Господньої.

Священик храму о. Василь Баглей зізнається, що внесення мощів стало великою подією для всієї парафіяльної громади, про яку прихожани давно просили Господа. Мощі святого Йосафата мають для парафії не тільки духовну цінність, а й історичну.  Через життя святого люди можуть пізнати власну минувшину та отримати хороший приклад для наслідування.

– Не рідко церкву звинувачують у поклонінні мертвим. Однак саме слово «мощі» зі слов’янської означає «міць», «сила». Бог освятив людське тіло своєю благодаттю. Коли людина живе праведно і пізнає Господа, то навіть після смерті її тіло випромінює блаженство. Наприклад, у Старому завіті маємо випадки зцілення від костей Єлисея. У Новому завіті розповідається про жінку, яка торкнулася до краю одежі Христа і зцілилася. Знаємо, що тінь святого Петра зціляла людей. Тому поклоніння мощам – це середник отримання Божої благодаті, який має абсолютно реальні підстави. Ці мощі дорогі тим, що Йосафат Кунцевич – це перший канонізований єпископ, який загинув за єдність церкви, – розповідає Номер один о. Василь.

Парадоксально, але колесо історії повторюється. Йосафат Кунцевич народився у місті Володимирі-Волинському. В 1604 році прийняв монашество та вступив до чину василіан, взявши ім’я Йосафат. Кунцевич був непересічним душпастирем і талановитим проповідником, за що у скорому часі став мішенню противників Унії. 12 листопада 1623 року він був жорстоко вбитий у єпископській резиденції Вільна. Його тіло було протягнуто містом та втоплене у Двині. Однак чудесним чином воно не тонуло у воді. На вимогу влади він був перенесений до катедри Вільна, а пізніше перезахоронений у катедрі Полоцька. Тисячі людей приходили поклонитися святому, й історики зафіксували безліч випадків зцілень.

– Москва боялася св. Йосафата і після смерті, – розповідає о. Василь Баглей. – Його мощі протягом трьох століть переховувалися то в підвалах, то замурованими у стінах. Цар Петро І у свій час, шукаючи тіло св. Йосафата, прийшов п’яним у храм, розкидав Найсвятіші Тайни, піддав тортурам священиків, але вони так і не видали таємниці. Мощі у 1916 році під час Першої світової війни перевезено у вагоні з вугіллям у Відень, а в 1949 році - у Рим, де вони спочивають до нинішнього часу в базиліці святого апостола Петра – в серці католицького світу.

Мощі святого Йосафата є інструментом відновлення історичної пам’яті й усвідомлення істини.

– Це дуже важливо зараз. Чому на Сході виникла така проблема? Там людям від початку їхнього існування нав’язували, що вони ніхто, люди без історії та минулого. Вони знають свою історію дуже коротко, до того ж у такій інтерпретації, яка була вигідна окремим групам людей. Професор Преображенський казав, що кожен хаос починається з хаосу в голові. Тому зараз на Сході пожинають те, що так довго сіялося. Це не тільки їхня проблема, а й Західної України. Тому що нам потрібно було не триматися осторонь, а їхати туди і ділитися власною історією, культурою, усвідомленням, – каже о. Василь Баглей.

Присутність мощів цікава для прихожан не тільки в історичному, а й духовному плані. Св. Йосафат настільки жив ідеєю єдиної церкви та народу, що виходив уночі на кладовище і з піднесеними вгору руками по п’ять-шість годин молився Господу. Ноги святого примерзали до церковних плит, і вранці церковні прислужники змушені були відривати його від підлоги.

– Мощі – це посередник, а не самоціль. Не раз люди мають спокусу поклонятися тілу святого лише тому, що так усі роблять. Небезпека в тому, що вони бачать у цьому  й очікують, що має статися чудо. Мощі самі по собі є реліквією та пам’яттю. Але святі вони не тому, що людина була досконалою, а тому, що вона йшла за Богом протягом усього свого життя. Вона осягнула таку благодать, що Господь навіть після смерті діє через її останки. Церква виставляє для поклоніння певних святих, тому що вказує нам образ для наслідування. Адже святі були такими ж людьми, як кожен із нас. Як і інші, вони мали недоліки, але перебороли гріхи й осягнули Божу благодать, – резюмує о. Василь.