Ганна Осадко: «…одного зимового дня два роки тому мені болісно захотілося КОЛЬОРІВ» або хто ж він такий — Художник?

Традиційно всередині чи не найромантичнішого місяця осені — жовтня, в Україні відзначається День художника. Звичайно, не всі про це свято знають та й, якщо відверто, далеко не кожен у наш час цікавиться малярським мистецтвом та життям майстрів пензля.

«Не розумію картин», «Ну гарно. І що з того?», — такі фрази доводиться чути не раз. Проте важко уявити сьогодні хід світової історії мистецтва й культури, а відповідно — розвиток людської цивілізації, без усім відомих імен Вінсента Ван Гога, Франсіско-Хосе де Гойї, Іллі Рєпіна, Карла Брюллова, Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі, сентенційної загадки філософів і митців усіх епох — «Чорного квадрата» Казимира Малевича, що за одним із міркувань, свідчить про безконечність та всюдисущність таланту художника,  неможливість заховати його навіть за «чорним полотнищем», бо «не втаїти світла у темряві», як написано у Євангелії. Їхні твори не завжди знаходили розуміння та належну оцінку сучасників, проте спонукали до творчого мислення, світопізнання і самовдосконалення.

Професійним художником був і Тарас Шевченко, знана в  нашій країні та за її межами українська художниця — Катерина Білокур.

В Україні малярські роботи відомі ще з часів існування трипільської та скіфської культур, неабиякими професійними навіть для вимірів нашого часу мистецькими здобутками може похвалитися іконопис Київської Русі. Подальша історія українського мистецтва складалася по-різному: то воно було привілеєм «обраних», то заняттям уваги суспільства недостойних. Та кожне століття, кожна доба мала своє художньо-мистецьке обличчя. Яким же воно є сьогодні, як втілило у собі й відобразило світогляд сучасної людини та які нові виміри освоїло, розповідає тернопільська художниця, ілюстраторка Ганна Осадко.

- Як ти відчула талант художника у собі? Чи пам’ятаєш свою першу роботу?

- Часом мені здається, малювати я почала, щойно навчилася тримати олівець у руках – давним-давно, у дитинстві. Малювала скрізь – у альбомах, на книгах і шпалерах, на асфальті та навіть на дверях і стінах. А батьки, побачивши таке моє захоплення, віддали мене у художній гурток, а потім – у художню школу. Ще у молодших класах я почала робити такі собі рукотворні книжечки з власними віршами та ілюстраціями, і було тих книжечок понад багацько, понад десяток.

- Яким художнім технікам надаєш перевагу у своїй творчості? Що вважаєш своєю унікальною творчою візитівкою?

- Техніки – найрізноманітніші. Це і традиційний живопис – акварель, олія, пастель, і класична графіка, і замальовки, і комікси,  і колаж, і скло, і пластика, і тканина, і навіть пластилін. Важко надати перевагу чомусь одному, люблю змінювати техніки та поєднувати їх.

- Ти також ілюструєш книги. Що легше  — малювати полотна чи книжкову ілюстрацію?

- «Легше» - мабуть, полотна, адже це всуціль твій власний витвір і твій власний світ. Робота ілюстратора вимагає пильно дослухатися до тексту, трансформувати його через власне бачення, та при цьому тримати баланс поміж змістом і формою…. Тут є велика спокуса «перетягнути ковдру» з тексту на ілюстрації, а робити цього не можна. Бо, на мою думку, художник і письменник, творячи книгу, повинні бути рівноцінними і гармонійними, це як два крила у птахи, і праве не буває головніше за ліве, чи ліве – за правеJ)

- Ілюструєш книги і для дорослих, і для дітей. Для кого малювати все-таки важче?

Ілюстрування «дорослих» книг відповідальне тією мірою, що доцільність «дорослих» ілюстрацій ще потрібно відстояти. Українці, що виросли, нерідко соромляться будь-як ілюструвати книги, мовляв, це несолідно – «книги з картинками».  Тим часом у світі уже поширене таке поняття, як «арт-бук» -  книги з неординарним, вишуканим ілюструванням. У час, коли будь-який текст будь-якої книги можна знайти в Інтернеті, ще й безкоштовно, друк книги виправданий лише за тієї умови, коли книга стане справді «мистецьким явищем».

Дитячі ж книги нереально уявити без ілюстрацій! Про це й говорити не треба! Головною небезпекою дитячих ілюстрацій є недооцінювання дитини як рецепієнта, як розумної, глибокої особистості. Часто художники  ставляться вкрай недбало до дитячих книг, мовляв, «і так зійде»… А діти такого ставлення не вибачають… Вони взагалі дуже добре вловлюють фальш, їх складно обманути, дитячі ілюстрації повинні бути близькі для дитячої психіки, вони мусять бути технічно бездоганними, цікавими, незвичайними…

- Які почуття вкладаєш у «дитячу», а які у «дорослу» ілюстрацію?

- У обидва типи ілюстрацій, як, власне, і у все, що я роблю, - Любов.

- Завдяки ілюстрованим тобою виданням тернополяни дізналися, що книги можуть бути не тільки друкованими, електронними, але й… пластиліновими та намальованими на склі. Як з’явилася ідея створення таких книжечок?

- …одного зимового дня два роки тому мені болісно захотілося КОЛЬОРІВ. Чорно-білий світ за вікном, чорно-білі графічні ілюстрації на столі – це все було страшенно нудно…. І я придумала створити свій власний світ – барвистий, дотульний, теплий, цікавий! А матеріали виявилися під рукою – кілька пачок пластиліну, акрилові фарби, скло… Таким чином  я проілюструвала книги київського поета Романа Скиби – пластилінове «Рибне місце» та скляні «Перевіршики».  Зараз закінчую ліпити другу книгу – уже свою власну – «Пластилінові загадки».

- Хто ж такий художник і чи можна вважати ним кожного, кому вдається непогано малювати?

- Думаю, техніка тут не відіграє аж такого важливого значення. Варто лишень пригадати картини Катерини Білокур чи Фріди Кало – і ви зрозумієте, що я маю на увазі.

Як на мене, то  Сотворення  власного світу, одухотворення цього світу, - от що головне для художника. Це, мабуть, нагадує акт створення Богом Життя на Землі… Вкласти Душу й Любов, не спуститися до механічності, до нечулого штампування відбитків, бути передусім Творцем – це завдання істинного художника.

Ганна Осадко — не лише художниця, а й письменниця та літературний редактор тернопільського видавництва, що є ще одним доказом багатогранності людського таланту, його суспільної значущості.