Під час обстрілів «Градами» загинули 8 солдатів – 25-річний боєць з Тернопільщини розповів про АТО

Для 25-річного Володимира Бабія із села Колодно військові випробування позаду. На разі він готується до демобілізації і планує, яким чином будувати своє подальше, уже мирне життя. Адже вдома на нього чекає чарівна дружина-студентка Аня.

− Якби не дружина, − каже воїн, − я, можливо, й не поспішав би додому. Війна так здружила з побратимами, що ми всі стали, наче рідні, навіть думати почали одинаково, коли їздив у відпустку, то сумував за ними. Для кожного фронтовика служба у гарячих точках стає невід’ємною частиною його життя, яка дуже сильно на нього впливає, змінює характер, звички , погляди на світ. Мені особисто війна дуже швидко дала розуміння, що є найважливішим у житті, а на що не варто й уваги звертати. Я став набагато спокійніше реагувати на ряд дрібниць, які раніше виводили мене з рівноваги.

Володимир згадує про пережиті жахіття з незворушним виразом обличчя, по якому лиш зрідка пробігає ледь помітна тінь тривоги. Каже, що людина на війні звикає до постійної напруги, вибухів, пострілів і втрат, стає більш черствою. Це як захисна реакція на страшні незвичні обставини, яких неможливо уникнути. − Хай би хоч половина чоловіків країни побувала там, − каже боєць, − то й загальна свідомість суспільства би була зовсім іншою, ми швидше б зрушили з місця усі проблеми. А поки що, спостерігаючи за подіями, ми з друзями бачимо, що конфлікт на Сході затягується, перетворюється в хронічний і не видно йому кінця, пише Народне слово. 

Володимир Бабій побував у так званому АТО двічі. У травні минулого року його мобілізували дуже швидко. Після отримання повістки і проходження медогляду пройшло лише кілька днів і він був відкомандирований на Яворівський полігон у 24-у окрему механізовану бригаду, через тиждень − на Новомосковський Дніпропетровської обл. Через три тижні він уже був готовим вояком, перекваліфікованим із зенітника, яким служив за контрактом у 2012 році, у бійця протитанкового взводу і очолив відділення.

Бойове хрещення пройшов у Зеленопіллі Луганської області, де вперше впритул стикнувся з кривавими наслідками війни. Під час обстрілів «Градами» їхньої бази, які відбулись 11 липня, загинуло одразу восьмеро солдатів. П’ятеро з них, як спали у ліжках у наметах, так і не проснулись. Трьох поранено. − У той час, − каже Володимир, − мене там не було, перед обстрілом якраз виїхав з місця розташування взводу на блокпост. А коли повернувся, побачив гнітючу картину: порозкидані, обпалені тіла хлопців, багатьох вибухом віднесло так, що важко було віднайти. Декого поховали аж у вересні.

Бойові будні хлопця тривали до серпня, коли українські військові потрапили в оточення. Виходили з нього з боєм. Разом з їхньою бригадою і 72-га, 79-а.

− Наших вивезли 6-7 серпня вночі «Уралами», − пригадує Володимир. − Їхали тихо полями по бездоріжжю, не вмикали фар. Так і вдалось уникнути ворожих очей.

Одразу після цього наш земляк поїхав у відпустку, а через півроку − 2 січня − знову на передову. На цей раз 100 днів відстояв на 29-ому блокпосту.

− До 15 лютого, − згадує солдат, − нам кожен день сепаратисти казали «добрий день»: обстрілювали в середньому тричі на добу. Ми на стільки вивчили їхню поведінку, що уже могли за певними звуками визначати, коли готуватись до небезпеки і чим нас будуть «вітати» на цей раз.

Одного разу, у ніч перед Вербною Неділею до наших позицій впритул підійшла диверсійно-розвідувальна група противника. Не знаю, на що вони сподівались, але ми їх всіх знищили, а одного притягнули, щоб роздивитись, хто ж з нами воює. Виявилось, що це був місцевий мешканець з пропискою в Луганській області, 1974 року народження, мав при собі посвідчення бійця батальйону ЛНР «Призраки» і, що цікаво, мав нагороду від Російської Федерації за досягнення у спорті, здається з бігу. Наші хлопці глузували, що нагорода, видно, не заслужена, адже не втік від снайперів.

Словом, різноманітних пригод не бракувало. Були і приємні моменти. Зворушувала хлопців увага волонтерів. Особливо у свята.

− Різноманітних пасок, − каже боєць, − нам на Великдень навезли стільки, що ми їх їли два тижні. Були й інші святкові наїдки. Доставляли їх нам волонтери зі Львова, збаразькі, підволочиські, теребовлянські, чернівецькі.

А які були смачні борщі. Постійно їх нам передавали зі Львова, Черкас. Я був закріплений за готуванням цієї страви. Висипав сухий набір у казан з киплячою водою, додавав туди тушковане м’ясо з банки, і всі смакували, аж за вухами тріщало. Завдяки волонтерам, ми почувалися непогано. Принаймні, їжі нам ніколи не бракувало.

Загалом, розповідаючи про пройдене випробування, Володимир добрим словом згадує і свого командира взводу, якого всі поважали, який умів допомогти кожному вирішити проблемні питання.

− Якби побільше було таких людей у командуванні, − каже хлопець, − особливо у вищому, яке б не боялося брати на себе відповідальність, то цей конфлікт на Сході, мабуть, був би давно погашений. А так… важко щось передбачити. Хоча, звичайно, останнім часом в українській армії спостерігається більша злагодженість, більша впевненість у діях, ніж це було рік тому. Такий поступ вселяє певні надії.