«Мій син рвався на фронт» – матір 28-річного тернополянина, який загинув від кулі ворожого снайпера

Минулого тижня на Тернопіллі знову поховали двох жертв так званого перемир’я по-порошенківськи – тернополянина Віктора Стефановича і Андрія Тимощука із села Галущинці Підволочиського району. Доки це буде тривати? Якщо ти – патріот, а тебе посилають як на гарматне м’ясо, то що ж це за війна?

20 червня рідні, близькі, побратими, тернополяни попрощалися із 28-річним бійцем Віктором Стефановичем, який загинув 15 червня у селі Широкіне під Маріуполем від кулі ворожого снайпера, пише Нова Тернопільська газета.

Народився він 10 травня 1987 року в Тернополі, навчався у ЗОШ №9. Після школи здобув фах автослюсаря у технічному коледжі ТНТУ, проте за спеціальністю не працював, а влаштувався на «АРС-Кераміці» комірником, згодом його підвищили до завідуючого складом. Потім звільнився і почав їздити на заробітки до Москви, а коли в Україні почався Майдан, покинув усе і поїхав з друзями-однодумцями до Києва. 15 грудня 2014-го пішов добровольцем на війну. Був бійцем 8-ої окремої роти ДУК «Правий сектор».

Як розповідали бойові побратими, Віктор був відважним воїном, особливо на передовій, і загинув у розвідці від кулі ворожого снайпера, який влучив йому в сонну артерію. «За півроку, відколи створили восьму роту, у нас не було втрат, а тут... Від цього на війні ніхто не застрахований…» – кладе жовті троянди на могилу Героя його побратим.

– «Я йду на війну…» – сказав мені син перед тим, як вирушити на фронт, і я його підтримала, – сумно зітхає мати воїна Галина Миколаївна. – З Тернополя їх йшло троє друзів, але двох комісували і Віктор пішов сам. Він туди рвався, тому ми поставилися з розумінням до його рішення.

За час служби Віктор раз приходив у відпустку на Великдень. Пробувши два тижні вдома, знову рушив на Схід.

– Коли Вітя був на свята у відпустці, не хотів їхати до бабусі у село Розтоки Кременецького району, – пригадує Галина Миколаївна. – Знав, що збереться вся родина, розпитуватимуть, що і як, а він не любив, щоб його шкодували. Та й бабуся дуже переживала за нього, хоча він телефонував ледь не щодня і їй, і мені. «Мамо, у мене все добре, не хвилюйся. Кілька днів зі мною не буде зв’язку, бо нас переводять в інше місце. Я сам зателефоную…» Це останнє, що я чула від свого сина.

…Поховали Віктора Стефановича на Микулинецькому кладовищі біля бійців, загиблих у зоні АТО, під вигуки «Герої не вмирають!»