У Тернополі триває виставка щодо депортації 15 тисяч українських сімей

“О пам’яте, чого ти так болиш…”  У Державному архіві Тернопільської області відкрили документальну виставку,  присвячену 70 річниці депортації українців з сучасної території Польщі. Всього в Радянську Україну прибуло понад 30 тисяч сімей. Половина з них – в Тернопільську область. В експозиції – копії постанов, евакуаційні листи, книги та фотографії.

Депортація українців з їх прадідівських земель – Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя стала трагедією для понад півмільйона людей. Землі крайнього заходу України Сталін виміняв на Калінінградську область. З населенням не церемонились. Рішення було однозначним: українців, росіян, білорусів – на Схід, в Радянський Союз, євреїв і поляків – на Захід, у Польщу. Переселення мало передбачати добровільний характер і відбутися у короткі терміни: з 15 жовтня 1944 року до 2 лютого 45 року. Тим часом добровольців виявилось мало і процес затягувався. Це зовсім не відповідало планам як польської так і радянської сторін, передає TV4. 

– Незважаючи на добровільність, дуже мало українців вирішили покинути свої домівки і поїхати в чужу країну, в чужу далеку дорогу, тому депортація затягнулася і здійснювалася за допомогою війська польського. Ця депортація примусова тривала до 31 грудня 1945 року. Після цього почався процес пацифікації, залякування українців, які залишилися і ще не переселилися, – розповідає начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Тернопільської області Стефанія Коваль.

Тернопільський науковець, педагог, краєзнавець, громадський діяч Йосип Свинко день, коли виселили його родину з рідної домівки, пам’ятатиме в деталях усе життя. Тоді, на Покрову у 1945-му йому було 11.

– Це я добре пам’ятаю, бо я вже був підлітком, добре знав і розумів. Прийшли ранком повідомили. Дощовий день холодний був на Покрову. Польське війську зайняло частину села і попередили через 3-4 години вибиратися. Ну і люди почали збиратися. Хто як міг. Хто мав коня, в воза клав. Хто не мав – на плечі. І так 7 кілометрів пішки. Дощовий холодний день був, – каже переселенець Йосип Свинко.

Дорога була важкою. Це тепер якихось дві сотні кілометрів долаються автомобілем за кілька годин. Тоді вони здавались вічністю.

– В цей осінній день від 14-го жовтня до Тернопільщини, до станції Микулинці-Струсів, це я тепер добре знаю, рівно 250 кілометрів від брами до брами, я не раз машиною їхав, ми добиралися 7, 5 тижнів. 5 грудня нас викинули на сніг. Ніхто не зустрічав. Ніхто не приймав. І люди розбрелись по навколишніх селах знайти десь хату, – каже Йосип Свинко.

Їх не завжди зустрічали привітно, але працьовиті, більш освічені, а ще наполегливі вони добре освоїлись на нових землях. З 35 героїв праці Тернопілля – 7 – з переселенців. Їх нащадки часто відвідують прадідівські землі, гуртуються у товариства, дотримуються звичаїв і обрядів.