Священик з Тернопільщини ризикує життям, щоб благословити воїнів у зоні АТО

Отець Михайло Кільчицький народився в с. Кобиловолоки Теребовлянського району. Скоро виповниться 25 років його служінню Богу й людям.

Починав він служити у Шумському районі, потім - у м. Марганець Дніпропетровської області, а зараз несе службу в Тернопільській церкві Всіх Святих землі Української (УПЦ КП). Отець Михайло бував неодноразово на Майдані у Києві. Відтоді і донині він займається волонтерською діяльністю, бував із теребовлянськими  волонтерами шість(!) разів у зоні АТО і зараз призначений військовим священиком, пише Номер один. 

«Допомагати ближньому – це моє особисте покликання»

– Що Вас, пане отче, спонукало до волонтерської діяльності?

– Змалечку моє виховання було спрямоване на допомогу людям, ось тому і став священиком. Допомагати ближньому – це моє особисте покликання, як і покликання будь-якого священика. Моє призвання деколи на шкоду власній сім’ї – дружині, дочці та внучці, бо мало часу буваю вдома. Священик є для того, щоб служити Богові і людям. Я більше належу людям, про це постійно і наголошую своїй родині.

– Розкажіть, що Ви відчували, в першу чергу, як проста людина, а не як священик, коли бували в зоні АТО?

– Якщо сказати, що не було страшно, то це означає – нічого не сказати. Звичайно, було страшно, але той страх зникав кудись від усього побаченого, почутого і відчутого там, по той бік миру, по той бік людськості. Він зникав після спілкування з молоденькими і не дуже нашими бійцями, від їх палких та переконливих слів про те, що вони до кінця будуть твердо стояти, ніколи вже не відступлять і не здадуть рідної української землі. Мій дух тверднув і воля міцніла, коли бачив у цих патріотів-бійців сльози на очах під час прощання, коли вони в один голос запитували: «Коли Ви, отче, знову до нас приїдете?» І як після такого можна було боятися, як знову і знову не повернутись у те пекло й не благословити воїнів світла та добра?.. А коли повертаєшся додому, то щось діється не лише зі мною, а й з кожним нашим побратимом-волонтером. Не можу не згадати слів нашого мужнього й безкорисливого шофера Миколи Мостового із с. Тютьків Теребовлянського району. Він завжди каже: «Після двох тижнів перебування вдома у мене починається якась «ломка», тягне на передову до хлопців і все». І, що цікаво, ми всі таке відчуваємо, всім хочеться одного - знову побувати у вояків та хоч чимось потішити їх. А вони дійсно тішаться як малі діти, а я (та й ми всі), бачу, що Божі слова приносять героям реальну користь.

– Які дії як священик Ви виконували на передовій?

– Я більше їздив туди як волонтер, проте проводив також служіння, сповідав та благословляв. Ці обряди здійснював у підряснику (довгий одяг священика, поверх якого одягається ряса) і єпитрахилі (подвійна стрічка – знак священства для здійснення таїнств, одягається на шию). Дарував бійцям освячені хрестики, вервиці (діалектичне, вервечка – намисто). Брав із собою молитовники, особливу працю «Духовний бронежилет воїна», яку вперше видав наш Тернопільсько-Теребовлянський Владика Павло і яку потім доповнювали інші з благословення Святішого Патріарха Філарета. Також дієво допомагали воїнам як обереги подаровані їм іконки Зарваницької Матері Божої. Бійці з цього дуже радіють, носять іконки біля серця, а вервечки має кожен воїн. В самому авто дорогою на фронт ми з волонтерами проводили декілька разів на добу спільні молитви, наприклад: за подорожнього, за Україну, за мир та спокій, на захист воїнів.

– Що потрібно було зробити, щоб отримати звання «військовий священик» і чи це одне й те саме, що «капелан»?

– Мені давно вже хотілося стати військовим священиком, так як бачив, що ми, священнослужителі, дуже потрібні солдатам на війні. Наша УПЦ  КП не прийняла назви «капелан», хоч бійці на фронті всіх священиків так називають. Для отримання даного звання я особисто спочатку давав подання нашому обласному старшому військовому священику, а він, у свою чергу, – у синодальне управління військового духовенства УПЦ КП, а ті – в Генеральний штаб ЗСУ. В Тернопільській області є 12 військових священиків УПЦ КП. Спершу нас троє пройшли п’ятиденні курси у Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві з медичної, психологічної та інших підготовок. Далі – на фронт, на ротацію інших наших священиків.

«Захищаємо рідну Україну з Хрестом Святим і словом Божим на устах»

– Що, як і для чого роблять військові священики на фронті?

– Найперше - це духовно-психологічна підтримка наших бійців. Нам давали з приводу цього дуже невтішні статистичні дані про небойові втрати на Сході. З початку війни 29 бійців загинули через слабку духовну і психологічну підготовку. Сюди входять самогубства, необережне поводження зі зброєю тощо. Тому Святіший Патріарх прийняв рішення збільшити кількість військових священиків на передовій. Бо, наприклад, якби ми з тих 29-ти врятували хоч одного, то і це була б велика Богоугодна справа. Цього разу нас зі всієї України на фронт виїхало 80 військових священиків, і це лише УПЦ КП. Ми там служимо до 2-х місяців, потім нас заміняють інші, далі три місяці вдома і знову на фронт. Взагалі, дана справа добровільна, ми самі того надзвичайно бажаємо, адже наше покликання -зміцнювати людські душі, тим більше воїнів, Божим словом.

– Які умови проживання у військових священиків на передовій?

– Ті самі, що і в солдатів. Окремо нам ніхто ніяких хоромів не будував, ми  знаходимось цілодобово серед воїнів. Бесідуємо з ними у вільний від служби час, разом з ними харчуємось і спимо також посеред них. А як настане критичний момент, то й захищатимемо спільно нашу рідну Україну, але не зі зброєю в руках, а з Хрестом Святим і словом Божим на устах.

– Що ви побажаєте бійцям АТО, волонтерам і всім українцям?

– Найбільше моє побажання усім – це миру і спокою рідній Україні! А бійцям і волонтерам Бог неодмінно воздасть за добро й патріотизм, за безкорисливість, за жертовність, за небайдужість. Коли виступаю перед людьми, завжди промовляю гасло, яке було у нас під час Майдану. Це слова нашого славного запорізького отамана Сірка: «Рабів до Раю не пускають!» Тож прошу всіх людей, - з тремтінням у голосі і зі сльозами на очах промовляє отець, – не бути байдужими. Солдати кожної миті чекають всенародної підтримки, вони дуже вдячні за це і, напевно, заради цього воюють, захищають нашу Вітчизну, кладуть свої молодечі життя задля її свободи та незалежності. І їхні втрачені життя у священній боротьбі заносяться навічно у Божу скарбницю добра. Нехай наш Господь дарує мир усім людям, здоров’я, достаток, щастя. А ворогам України хай Господь пошле розум та нехай вони повертаються до своїх домівок, бо тут їм більше ніхто не віддасть і клаптика рідної землі.

P.S.: У даний час отець Михайло вже перебуває на передовій – з 5 вересня в одному з військових підрозділів поблизу м. Щастя Луганської області. Каже, що з ним є ще один військовий священик і їх бійці прийняли до свого кола, хоч більшість із них зі східних та центральних областей України. Всі воїни дружно та одностайно проводять спільні молитви. Отець Михайло трохи здивовано і в той же час радісно розповідає, що навіть один із командирів мусульманської віри ходить і хреститься разом з усіма.