Жіноча колонія на Тернопіллі: хтось жалкує, а хтось… прагне повернутися сюди знову

Навіть за страшними чорними гратами й моторошним колючим дротом життя б’є ключем. Тут працюють, відпочивають, садять город, куховарять, печуть хліб та намагаються якнайкраще облаштувати свій побут.

Практично куди не кинь оком — всюди прибрано й чисто, - пише Місто. - Не зважаючи на те, що майже усі засуджені курять, під ногами — жодного недопалка. А в теплу пору року, уся територія закладу просто потопає у різнокольорових квітах.  

Тут, у жіночій виправній колонії №63, що розташована в селі Добриводи Збаразького району, відбувають покарання понад 700 представниць прекрасної статі, які вже мають за плечима по декілька судимостей. Вони — різного віку й соціального статусу. На деяких обличчях — нищівні сліди від пристрасті до алкоголю й наркотиків. Однак багато хто з них старанно доглядає за собою. Збираючись на роботу, роблять зачіски, підфарбовують очі, малюють помадою губи. Серед засуджених є, направду, молоді й красиві жінки, яким, здавалося б, тут зовсім не місце. Та, як відомо, «від суми та тюрми…»

У місці позбавлення волі — своя лазня й перукарня

Засуджені працюють на швейній фабриці, розміщеній на території колонії.

Жінки мають можливість освоїти тут спеціальність швачки, після навчання отримавши диплом державного зразка, розповідає начальник установи Олександр Ретюк. А ті, хто свого часу так і не закінчив школу, також мають змогу довчитися у колонії.

У швейних цехах лежать акуратно складені стоси якісно пошитої форми, спецодягу, костюмів, курток. Розповідають, що виконують тут навіть закордонні замовлення — шиють на експорт у Німеччину. Те, що заробляють засуджені, покриває витрати на їхнє утримання. Отримують вони й зарплату, яку можуть у стінах колонії потратити виключно на себе. Наприклад, змінити імідж у перукарні, що діє у стінах колонії або ж, окрім регулярного харчування в їдальні, придбати собі ще щось з продуктів.

Із кожним роком Збаразька виправна жіноча колонія «розростається», змінюються тут й умови утримання. Тепер засуджені перуть не вручну, а за допомогою пральних машин. Є для них навіть лазня. А нещодавно було відкрите нове, європейського рівня житлове приміщення.

Також на території жіночої колонії — єдина в Україні протитуберкульозна лікарня.

«До нас поступають хворі засуджені жінки з усіх колоній та слідчих ізоляторів з усієї України, — розповів начальник лабораторії Василь Бондаренко. — Власне, я заснував цей лікувальний заклад ще у 1982 році. — Переважно тут перебувають від 150 до 170 хворих,  а сам курс лікувальних процедур триває від одного року до півтора. Працювати буває досить важко, адже деякі хворі взагалі не зацікавлені у лікуванні як такому. Але ми намагаємося знайти підхід до кожного’’.

«Згубила найкращі роки»

Фактично, у Збаразькій виправній колонії є усе для більш-менш комфортного існування. Та подумки більшість засуджених все ж перебувають не тут, а десь далеко, біля рідного дому… У кожної засудженої жінки — своя історія чи, можливо, особиста трагедія, свій біль та переживання. Так, саме біль, старанно прихований, але вкрай нестерпний. Адже це чоловіків, які перебувають за гратами, на волі чекають із нетерпінням, регулярно відвідують та надсилають листи. А от жінка, опинившись «по той бік огорожі», може втратити усіх — друзів і знайомих, чоловіка та дітей…

23-річна Марта протягом останніх п’ять років відбуває покарання за нанесення важких тілесних ушкоджень. За цей час у колонії вона, як і багато інших засуджених жінок, навчилася професійно шити. Сьогодні дівчина вже рахує місяці до свого звільнення. Сама вона родом з міста Дубно Рівненської області, де на неї чекають мама та рідні.

«Спочатку мені тут було дуже незвично, — розповідає Марта. — Але відвести душу можна у кімнаті психолога, де завжди вислухають, дадуть пораду. За що я сюди потрапила? Знаєте, я мала кохану людину, із якою ми вже навіть жили разом. Якось він посварився за щось зі своїм другом, тепер уже колишнім. Вони почали шарпатися і той підрізав мого хлопця бритвою — лезо всього за міліметр опинилося від сонної артерії. І я вирішила, що це не повинно так зійти йому з рук… Сьогодні я шкодую про свій вчинок, на який я пішла, керуючись виключно емоціями. Шкодую, що через це я згубила свої найкращі роки… Спочатку мій хлопець ще підтримував мене, найняв адвоката. Але потім суддя сказав мені, що адвокат більше не захищає мене. І тоді стало зрозуміло, що я залишилася одна… Відтоді він не давав про себе знати та жодного разу не цікавився мною…»

Найбільше дівчина мріє побачити свою маму, яка, за час її перебування у колонії перенесла вже два інсульти. Також хоче, нарешті, взяти на руки свого маленького племінника.

«Я твердо вирішила, що як повернуся, то буду жити нормально, дороги назад  немає, — підсумувала Марта. — Вже дуже хочеться, як всі мати сім’ю, дітей, роботу. Я зрозуміла, що ніколи не варто «рубати з плеча». І перш ніж зважитися на якийсь вчинок, варто добре все обдумати…»

«Коли я бачу гроші, не знаю, що зі мною робиться»

32-річна киянка Марина відбуває покарання за крадіжку. Жінка має вже дорослу 16-річну доньку і в першу чергу відчуває вину саме перед нею. Каже, що був період, коли її дитина стидалася своєї мами і навіть не хотіла спілкуватися з нею. Першу судимість Марина отримала ще у 18 років.

«Якось я сіла у машину до одного мого знайомого чоловіка, власника магазину, — розповіла засуджена. — Він на деякий час вийшов, я заглянула у «бардачок», побачила купу грошей і просто не втрималася…»

А останнього разу засуджена скоїла крадіжку в торговому центрі.

«У мене навіть мене не було як такої необхідності красти, — зазначає Марина, а її обличчя мимоволі червоніє. — Це сталося у торговому центрі, я «просто зайшла у магазин». Просто коли бачу гроші, то просто не знаю, що зі мною робиться…».

34-річна Олена з Волинської області, у колонії вже чотири роки і також потрапила сюди через крадіжку.

«Не зважаючи, що ми перебуваємо у замкнутому просторі, час тут збігає дуже швидко, — розповідає жінка. — Пригадую, коли, відбувши свій перший термін, виходила на волю (з одеської колонії), то була переповнена різними планами. Однак все вийшло зовсім по-іншому… І тепер я не хочу нічого планувати, хочу лише повернутися додому…

«Те, що показують по телевізору —неправда»

На житлових будинках колонії великими літерами виведені лозунги, на зразок: «жінка обов’язково буде щасливою і сюди більш ніколи не повернеться». Однак далеко не всі ув’язнені прагнуть вийти на за межі колючого дроту. Дехто «мотає» вже надцятий строк, бо на волі ніхто їх не чекає, а за душею — ні копійки.

Якось, розповідають працівники колонії, минулого року одна з жінок, відбувши свій термін, вийшла на свободу. Та її життя на волі протривало свого декілька годин — на території залізничного вокзалу Тернополя вона обікрала магазин, аби знову потрапити стіни рідної для неї тюрми.

Наталя зі Львова також повертається у Збаразьку колонію, як до рідного дому. Тут вона відбуває вже сьомий термін. Цього разу — за наркотики. Зі своїх 42 років життя близько 15 вона провела за гратами. Каже, що тут їй значно легше, аніж на волі, бо тут і нагодують і роботою забезпечать.

Будь-якого житла, рідні чи дітей жінка не має. Є у неї лише друзі, які також періодично перебувають у місцях позбавлення волі. До звільнення жінці залишилося ще 10 місяців. Планує заробляти, як і все своє життя — шиттям.

«Сюди вже їду, як додому, мене тут раді бачити, тут моє середовище, — поділилася жінка. — Під час роботи у нас свої теми для розмови, свої жарти. А на волі я навіть поговорити не мала з ким. Тут між людьми нормальні стосунки, а те, що показують по телевізору — все це неправда. Якщо ти потрапляєш сюди і не маєш якоїсь необхідної речі, інші жінки можуть допомогти й поділитися. Звичайно, тут, як і на волі, люди є різні. З кимось тобі хочеться спілкуватися, а з кимось ні. Однак жити набагато простіше — немає стільки підлості та брехні. А щоб один в одного красти навіть мови не може бути…»

Справжню розраду Наталя знаходить у Біблії. Розповідає, що любить читати її вранці та  ввечері. Коли за день мене щось неприємно вразить, гортаючи псалми, вона швидко відволікаєшся від своїх переживань…