Минає рік, як у Болгарії загинула сім’я хоростківського композитора та музиканта Сергія Кравця. ДТП сталася 9 вересня неподалік міста Цар-Колоян.
Сергій з дружиною Ілоною, дітьми — 4-річним Артемком та 13-річною Мартою їхали на відпочинок в курортне містечко Варна, але сталося фатальне… Про трагедію тоді повідомляли центральні болгарські та українські телеканали, фотографії зі страшної аварії облетіли ЗМІ. А потім був важкий похорон у Хоросткові — розділити біль рідних прийшли мало не усі мешканці міста та довколишніх сіл, а також багато друзів родини з усієї Тернопільщини. До чотирьох могил рік ходять згорьовані бабусі: мама Ілони — Галина Пшенична та Сергія — Наталя Кравець, та їхні рідні.
У розслідуванні аварії досі не поставлено крапку. Болгарські слідчі рік вивчають матеріали численних експертиз (під час ДТП зіткнулися три авто — «Dacia» Кравців, ще одна легківка і вантажівка). Рідні загиблих хочуть знати правду про причину аварії, чекають на висновки слідства. Сестра Ілони Віта Кожан після похорону зустрічалася з консулом України в Болгарії, їздила на місце аварії, бачила там розкидані дитячі іграшки на узбіччі… А також найняла двох адвокатів-міжнародників для представлення інтересів їхньої сторони.
«Опустіла квартира досі зачинена…»
— Вони мали їхати 10 вересня, але чомусь рушили в дорогу 8-го, а 9-го загинули… Коли заїхали до мене взяти Артемкові іграшки, онучок вибіг назустріч мені, за ним вийшов Сергій, показалася і Мартуся, але у неї чомусь був сумний погляд, Ілона дивилася на браму скляними очима… Прокручую нині ці моменти, у них були вже зовсім інші думки… — розповідає НТГ бабуся Галина Герасимівна. — Я сильно тужила і Мартуся прийшла до мене у сні: сиджу я в її класі з вчителькою, онучка прибігла усміхнена, міцно обійняла мене, хотіла іти, але ще повернулася і обійняла вчительку… «Я ж не вмерла, я — жива!» — сказала в іншому сні. «Діти, чому ви мене залишили?» — плачу, аж стіни здригаються від крику. Мій день починається зі сліз і сльозами закінчується… Нині доглядаю за своїм 99-річним батьком. Якби не щоденні турботи, не знаю, як би витримала біль. Сергій чотири місяці був у США, але смерть тягнула його сюди. Його товариш Павло Доскоч, який теж за кордоном, просив його залишитися, вони готувались до концерту, але Сергій наполягав на своєму: «Повертаюсь додому! США — не моя країна». Поки що не знаємо, що стало причиною ДТП у Болгарії, але дітей нема, їх не повернути… Ховали їх 21 вересня, на Різдво Пресвятої Богородиці. Я нічого не бачила, тільки чотири труни: дві білі — з онуками і дві темні — з дітьми… Їхні портрети нині у моїй кімнаті. А ось до їхньої квартири за рік я жодного разу не зайшла — не хочу травмувати душу, там кожна річ нагадує про них…
«У нашому роду не було такої дитини»
— Найдовше після аварії прожила Мартуся — дві години. Вона боролася за життя… Нестерпний біль від втрати Ілони, Сергія, Артемка, Мартусі… Нині вони у Вічності. Особливо бракує мені онучки — цієї світлої і доброї душі. Мартуся була надзвичайно Божою дитиною, у нашому роду таких не було, — зізнається про сокровенне Галина Герасимівна. — Коли священик побачив мою страшну тугу, подарував книгу «Загробне життя», яка рятує мене — читаю і розумію, що життя продовжується.
Мартусі було тільки 13. Життя цієї дівчинки надзвичайне. Я в це вірю! Народилася Мартуся хворобливою дитиною, з пологового її забрали в реанімацію, більше місяця медики боролися за її життя, а ми молилися. Бог тоді врятував їй! Коли я побачила на її голівці десятки слідів від уколів, запитала лікарку, як дитина після такої складної форми пневмонії буде розвиватися. «Усе в Божих руках!» — відповіла. Хвороба переслідувала Мартусю. Вона майже не ходила у дитсадок, бо часто хворіла, вдома з нею була моя вже покійна мама, а її прабабуся, яка все життя працювала вчителькою молодших класів, тож добре підготувала її до школи. І ось Мартуся школярка! Жадоба до знань була на першому місці. Мала свою методику підготовки до уроків — прочитавши, переказувала, а основне записувала. Готувалася до уроків дуже старанно. Брала участь у районних та обласних олімпіадах з української мови, займала призові місця. Навчалася в музичній школі, співала у шкільному хорі, відвідувала танцювальний гурток. Писала вірші, оповідання, а я старалася все переписувати у свій блокнот, щоб не загубилося. Її вірші не раз друкували у газеті «Вільне життя». «Ці віршики — дрібниці, — говорила Мартуся, — я ось написала сценарій до «Попелюшки» і ми підготуємо виставу для тітки Віти!» Вистава вдалася! Поділили ролі між домашніми, я була Феєю із чарівною паличкою!
«Ще за життя Мартусі усміхався Бог, тож нехай усміхається їй у Вічності!» — сказала її вчителька зарубіжної літератури. Онучка дуже любила Шевченка, прочитала увесь «Кобзар», вірші Ліни Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка та інших авторів. Була творчою: вирізали якось з мамою з кабачків фразу «З нами Бог!», закинули фото в інтернет і виграли електричну духовку. Мартуся не пропускала жодної Літургії, Хресної дороги, ходила на «Веселі канікули з Богом», познайомилася з сестрами-монахинями з Гошева. Якось принесла з церкви три образки: один мені подарувала, другий — бабусі Наталі, а третій залишила собі. Мартуся любила квіти, з радістю поралася на кухні — готувала торт з крекеру, пекла кекс, фарширувала яблука. Щовечора ми пили чай із м’яти чи меліси і розказували одна одній життєві історії. Мартуся рахувала дні до школи. За літо повторила всі розділи з алгебри, казала, що хоче прийти до школи підготовленою. Не судилося піти у 8 клас… З прадідусем написала дерево життя до шостого покоління. Мріяла відвідати усіх родичів на цвинтарі й помолитися за них. «Бабусю, чому ти сумна?» — не раз запитувала Мартуся. «Щось невесело…» — «Я вже співаю і танцюю!» Дивилася в очі, щоб я усміхалася. Вона мала Божу іскру. «Що мені намалювати: сонце, небо, білі хати, гай, калину чи Карпати?», — запитувала. «Мартусю, ти віршами говориш!» — «Так мені вдається!»
«Сергій любив Ілону до безтями!»