Сиріт, яких тернополянка Оксана Купина бере до себе на Різдво, потім неодмінно усиновляють.
Щоб сироти бодай на Різдво відчули родинне тепло, уже сім років поспіль тернопільська громадська молодіжна організація «Братерство сиріт» підшукує сім’ї, в яких діти мешкають упродовж свят. Наші краяни охоче приймають сиріт, і вже є чимало родин, для яких це стало доброю традицією.
— Оскільки держава не здатна подбати, аби кожна сирота мала родину, то різдвяне гостювання у сім’ях — маленька втіха для них, — розповідає Новій Тернопільській газеті голова громадської організації Володимир Мазур. — Щоб стати учасниками доброї справи, сім’ям потрібно до 20 грудня подати необхідні документи до нашої організації, що на бульварі Т.Шевченка, 23, офіс 69, у Тернополі. Аби уникнути неприємних моментів, ми ретельно перевіряємо родини, до яких потрапляють діти: надсилаємо запити до правоохоронних органів, медичних закладів, просимо надати характеристику батьків. А загалом клопочемося, аби дитині було затишно у родині. Буває, що відмовляємо батькам, але вкрай рідко, причина — незадовільні побутові умови, стан здоров’я когось із членів сім’ї чи ще якісь обставини. Скажімо, щороку 70-річний пенсіонер із Кременеччини наполегливо просить привезти до нього в гості сирітку. Ми розуміємо, що старенький дуже добрий і співчутливий, але ж він не в силі доглянути за дитиною. Домівка Оксани Купини завжди відчинена для сиріт Тернополянка Оксана Купина має велике серце: тривалий час після розлучення вона сама виховує двох дітей, а на кожні свята запрошує до своєї домівки ще й сироту. Її називають «щасливою рукою», бо кого візьме погостювати, відразу усиновляють.
— Багато хто дивується, як я можу любити чужих дітей, — каже пані Оксана. — А як їх не любити? Для мене кожна сирітка рідна. Справді, з цими дітьми непросто, до них потрібен особливий підхід, але, проводжаючи їх до інтернату, я щоразу плачу…
Діти пані Оксани вже дорослі: 18-річний Юрій навчається в Національній академії державної прикордонної служби ім. Б.Хмельницького, 16-річна Ліля — учениця Тернопільської ЗОШ №3, а тому бажання дарувати материнську любов спонукало жінку задуматися над усиновленням. Уже кілька років вона звертається у сиротинці та інтернати, аби знайти, як каже, свою дитину. Ні, для пані Оксани неприпустимо дивитися на дитину як на товар, єдине, чого хоче, — аби сирітка була раннього віку.
— Тільки з маленької дитини можна «виліпити» корисну для суспільства людину, бо перевчити сформовану важко, — зазначає тернополянка. — Я люблю сиріт, але переконалася, що у них із зрозумілих причин формується негативне світобачення — вони вважають, що їм усі щось винні. На жаль, така психологія нашого суспільства і на її подалання потрібен час. «Була в шоці від Мар’янчиної акуратності» Перед Різдвом 2006-го року Оксана Купина з донькою Лілею у супер-маркеті вперше побачили оголошення про акцію «Подаруйте радість дитині на Різдво у родині» і вирішили взяти до себе сирітку.
— Ми порадилися з Юрієм і подали заявку в «Братерство сиріт», — пригадує пані Оксана. — Першою до нас завітала 6-річна Мар’янка із Коропецької школи-інтернату. Потім вона гостювала у нас ще шість разів. Мар’янка дуже добра дитина, має успіхи в спорті. Переступила вона вперше поріг нашої квартири, сіла на дивані і лише кліпала оченятами. Ліля принесла їй свої іграшки. «Мар’янко, давай будемо гратися», — каже до неї. «Давай…» — боязко відповіла. «Тоді дай мені одну іграшку», — спробувала її розворушити Ліля. «А ти мені віддаси?» — обережно перепитала. Уже першого вечора я була приємно вражена: Мар’янка роздягнулася перед сном і акуратно по рубчиках склала свої колготки, гольфик, штанята. Наступного дня Ліля пішла на заняття з танців, а я поралася на кухні, Мар’янка була біля мене. «А що у вас тут?» — показала на шухляду. «Рушнички кухонні», — кажу. «Можна подивитися?» — запитала і взялася перескладувати, та так рівненько, ніби під шнурочок! Потім попідмітала у кухні. Я була в шоці від Мар’янчиної акуратності та працьовитості. Дівчинка розповідала, що у неї є ще троє братів. Кілька років тому їх забрали в інтернат сімейного типу в Заліщики. На запитання, де її батьки, відповіла: «Тато у кожного з нас різний, а мама в Одесі повією працює…» Під час одного із візитів я перепитала, чи не навідувалася мати, дівчинка відповіла: «Приїжджала. Хотіла зняти сережки, які ви подарували». Не обійшлося і без кумедних історій. Мар’янка дуже любила копчену рибу, якось повечеряла і пішла спати. Заглянула я до спальні і відчула запах риби. «Мар’янко, де риба?» — здогадалася я в чому справа. Виявилося, що дівчинка взяла з собою «запас» і заховала під подушку. «Так негарно, якщо чогось хочеш, можеш будь-коли піти на кухню і поїсти», — пояснила я.
З невгамовною Наталочкою «ганяла» вся родина
Наступною дитиною, яка гостювала у родині Купин, був 10-річний Юрчик з Коропецької школи-інтернату. У хлопчика є батьки, але він виховувався у багатодітній родині, яка не в змозі утримувати дітей.
— Юрчик їздив з нами до моїх батьків у село Красівка, що неподалік Тернополя. «У вас тут дуже гарно — трактор, корова… Я б вам у всьому допомагав», — казав він. Але ми не мали права його усиновити.
Велику радість принесла в родину на Різдво й сирітка Наталочка із Бережанської школи-інтернату. Після її візиту пані Оксана звернулася до дирекції закладу, аби удочерити дівчинку, але було вже пізно —її готували на удочеріння за кордон.
— Ми дуже шкодували, бо ця дитина була близька і мені, і дітям за темпераментом, характером, — каже пані Оксана. — А яка вона розумниця — в голові виконувала дії з тризначними цифрами! Її удочерила італійська родина. Нині дівчинка листується з моєю Лілею через інтернет і розповідає, що дуже щаслива. Прийомні батьки усунули їй деякі дефекти, зокрема, виправили вушка, — тепер вона ще гарніша! Її італійській сім’ї дуже пощастило.
Пані Оксана досі з приємністю згадує веселунку Наталочку, особливо гамірні вечори, коли в хаті «управляла» дівчинка. «Які у неї вушка прикольні», — перше, що сказав Юрій, побачивши свою нову «сестричку». «А хочеш пом’яти мої вуха?» — з усмішкою запропонувала Наталочка. «Хочу!» — відповів і легенько зловив її за вушка. «Як у Чебурашки? — жартома перепитала дівчинка. — А тепер давай гратися!» Це означало — гайда на чотирьох. Наталочка не робила поблажок нікому — бігали і Юрій, і Ліля, навіть «сідлали» маму Оксану. Оксанка мало не спалила квартиру… А наступне Різдво було для пані Оксани по-справжньому екстремальним. Із Коропецької школи-інтернату їй привезли 10-річну Оксанку. За два тижні теска господині дала доброго перцю родині.
— Мої рідні й друзі знали, що не можна телефонувати з такої-то години до такої, бо спить моє чортенятко, — попри все з любов’ю згадує жінка. — Оксанка — дитина-олігофрен, хоча навчалася вона в інтернаті для здорових дітей. У десять років дівчинка не вміла ні читати, ні писати, ні рахувати. Єдине її улюблене заняття — лежати на підлозі і крутитися на животі. Ми два тижні день у день читали казку «Про півника і двох мишенят», але Оксанка так і не запам’ятала, що мишенят звали Круть і Верть. Для неї це ніби теорема Піфагора. Мене попереджали, що вона важка дитина, але я не думала, що настільки. Дівчинку нічого не цікавило: даси їсти — поїсть, не даси — не просить. Шкода цієї дитини, бо у неї були порушення у розумовому розвитку, а нею, мабуть, ніхто серйозно не займався.
З першого дня я пояснила Оксанці, що не можна лізти до газу та колонки, просила без мене не наповнювати ванну водою. «Зрозуміла?» — «Так». Але не минуло й години, як раптом я відчула, що у квартирі стало душно. Забігаю до кухні, а котел ввімкнений на повну потужність, дивлюся — на плиті конфорки відкриті… Я мало не зомліла, адже ми могли вчадіти. Наступного дня дівчинка відкрила кран з водою і пішла… Як ми не намагалися, але ніяк не могли її «одомашнити», вона нічого не сприймала. Мої діти не витримували, Ліля ходила ночувати до подружки. Оксанку не можна було залишити навіть на секунду. Я не мала права її сварити, але коли вона ледь не затопила квартиру, за покарання наказала їй лягати спати. Дівчинка лише відмахнулася матюком… У мене здавали нерви, тому за три дні до завершення канікул я зателефонувала у «Братерство сиріт». «Або я потраплю до психлікарні, або приїжджайте і забирайте дівчинку…» Що ж вдієш, не завжди все гладко складається, але такий досвід нам також був потрібний. До речі, Оксанку згодом удочерили до Італії. Лише в родині дитина щаслива Пані Оксана Купина — приватний підприємець, а тому дуже часто підтримує сиріт ще й фінансово. Та, як зізнається жінка, найбільше мріє перемінити цих дітей, навчити їх працювати і влаштовуватись у житті, а не чекати на подачки. Коли пані Оксана мала агенцію з клірингових послуг — прибирання квартир, офісів, неодноразово пропонувала сиротам-студентам підзаробіток, та вони завжди відхрещувалися, мовляв, не хочемо «чужі срачі» вимітати.
— Я навіть пропонувала їм прибирати у мене вдома, і не тому, що сама цього не можу зробити, а щоб дати їм відчути, що вони можуть щось заробити, та все дарма, — зізнається пані Оксана. — Сироти з інтернатів працьовиті, але відчувають образу на світ і мимоволі чинять опір суспільному укладу. Цим дітям бракує родини, лише у колі рідних людей вони зможуть почуватися повноцінними. Отож, бажаю кожній сирітці знайти свою сім’ю і бути щасливою!