А ви знали, що уже у ІХ-ХІІІ століттях на Шумщині було доволі поширене таке ремесло як ткацтво? Можливо, воно було популярним і раніше, але саме цим періодом датуються перші прясельця, які археологи віднайшли на наших теренах.
Що цікаво, усі вони були іменними – жінки підписували їх, щоб не переплутати, адже прясти збиралися гуртом, довгими зимовими вечорами. Крім того, імена, зазначені на прясельцях, теж доволі цікаві. Серед них – Іулянія, Нєвеста і, навіть, Потвора. Виявляється, що у давніх слов’ян це було нормальне, прийнятне ім’я. Це уже з часом воно набрало іншого забарвлення. Пише Шумськ.інфо.
Про такі цікаві факти я дізналася з розповіді співробітника Шумського районного краєзнавчого музею Лариси Колесник під час майстер-класу по ткацтву.
Перед тим, як перейти до практичних умінь, які демонструвала мешканка Малих Садок Галина Петрук, усі почули цікаву передісторію.
Ткали у давнину полотно для одягу, рушників, а ще – робили на ткацькому верстаті барвисті килими, по-народному – рядна. Упевнена, що чи не в усіх наших оселях ще збереглися ці рукотворні вироби. У свій час вони були доволі популярними, ще й досі ці рядна стелять молодятам у церкві, а уже зверху – рушник, застеляють лаву під домовиною, хоча – дедалі рідше. Проте, як розповідає Лариса Колесник, люди цікавляться такою ручною роботою, адже коли працівники музею оформляють ряднами намет під час фестивалю «Братина», то підходить чимало охочих з проханням придбати такий килим.
Отож, як творили цю ручну красу наші предки? Спочатку треба було посіяти коноплі або льон. Для нашого грунту більше підходили коноплі, і саме ця рослина була популярнішою, доки її не заборонили, визнавши наркотичною. Сіяли від Благовіщення до червня. У серпні жали, але тільки чоловічі рослини, які мали назву – плоскінь. Жіночі ж – матерка, стояли довше, аж поки не визріє насіння. Тоді його збирали і зберігали для наступного посіву, а ще – додавали у їжу, що було доволі корисним.
Плоскінь зжинали, різали у пучки і сушили. А пізньої осені носили мочити до річки. Уявіть собі – землю уже й приморозки сковували, а жінки, босоніж, піднявши спідниці, голими ногами заходили у воду. Кажуть, що часто допікали п’явки, тому вдягали чоловічі штани, які зав’язувалися знизу, і хоч трохи убезпечували себе від річкових істот.
Хоча колишні жінки і відзначалися значно кращим здоров’ям, аніж сучасні, не всі витримували таку «терапію» льодяною водою. Свекор Лариси Колесник розповідав їй, що часто застуджувалися, були й смертельні випадки.
Тим часом, прив’язані коноплі (це робили обов’язково, щоб плоскінь не втекла за течією річки) кисли у воді два тижні. Після того їх сушили, м’яли і терли – для цього був спеціальний інструмент – терниця. Далі коноплі тіпали, відбирали відходи, чесали гребінцями, щоб відділити волокна. А тоді пряли кужіль. Тут у хід ішли коловерток, веретено. Молодим дівчатам ставало нудно біля такої одноманітної роботи, і вони починали співати, тоді й народилося чимало народних пісень, як ось – «Кину кужіль на полицю» та інші.
Потім починався процес творення на верстаті – це важка, довга робота, яка потребувала значної уваги, вміння, здоров’я. І хоча наші предки не знали грамоти, вони були доволі мудрими, адже щоб осягнути таку науку ткацтва, потрібні були знання.
У Шумському музеї зберігають чимало домотканих речей – рядна, вишиті сорочки, рушники. А недавно його колекцію поповнила гунька, якій більше 100 років. І теж ручної роботи. Вона доволі важка і незручна, але тепла, саме такий верхній одяг був популярний на нашій Шумщині. Старожили розповідають, що гунька захищала від холоду не лише людей, а й тварин. Ось, для прикладу, господар віз із лісу дрова чи їхав на базар. Зупинився десь перепочити чи відігрітися, то перед тим, як зайти у хату, гуньку обов’язково накидав на коня, бо ж, упріла від бігу, тварина, могла застудитися. Вийшов на вулицю, зняв з коня гуньку і сам одягнув, та й поїхав далі.
Працівники Шумського краєзнавчого музею більше року розшукували людину, яка могла б показати їм, як ткати на верстаті, адже він є серед експонатів. Звісно, що такі майстрині траплялися, але доволі поважного віку, або не усім дозволяло здоров’я, щоб приїхати до Шумського музею та сісти за верстат. І нарешті така жінка знайшлася у Малих Садках. Галина Петрук ще жвава, активна жінка, але у свій час ремесло ткалі перейняла від своєї матері.
– З часом воно призабулося, але коли у дев’яностих роках настала криза, то люди знову почали звертатися до мене і просити, щоб зробила килим, – розповідає Галина Михайлівна. – Зараз уже цього не роблю, думала, чи вдасться мені відновити все, сівши за верстат. Але спробувала – і пригадала.
Як розповідає Галина Петрук, якщо добре постаратися, то один килим можна було створити за два дні, але це важко, хіба хтось дуже просив. Бо ж, крім того, ще й дітей треба було доглянути, а їх у Галини Михайлівни троє, попорати господарство, зварити їсти.
Роботи цієї жінки є не лише на Шумщині, а по всій Україні, та й за кордоном – у Польщі, Канаді.
Що цікаво, коли ішли до майстрині замовляти килима, то обов’язково несли хліб, з хлібом його і забирали, інакше й бути не могло.
Інша цікава історія про те, як фарбували нитки.
– У нас в селі була така бабця Ганка Добровольська, яка уміла це робити. По фарби вона пішки ходила до Острога, купить і – назад ногами додому. Бабцю усі кликали, дуже цікаво було слідкувати за процесом фарбування.
Свій перший килим Галина Петрук зіткала у 24 роки. Нелегко було – робота, діти, будувалися, працювала й у колгоспі, сестрою милосердя, але давала раду. Зараз біля батьків мешкає донька, сини вилетіли з рідної домівки. Бралася і за шиття, адже тато у Галини Михайлівни – кравець. Хоч і неграмотний був, але точно знав, як по книжках покроїти одяг.
Ткацький верстат не стояв завжди у хаті, коли закінчувалася зима і починалися роботи у полі, його треба було розібрати, винести з хати на зберігання, а потім знову скласти. У селі були спеціальні майстри, які вміли робити верстати.
Галина Петрук переконана, що хоча ткацтво і відійшло у минуле, але забувати про це не варто, треба передавати майбутнім поколінням, відроджувати своє, рідне, щоб усе вміли зробити, бо хто зна, як життя повернеться.
– Он, тепер кругом пластикові вікна, скоро ніхто й не знатиме, як ушака зробити, а треба, бо то своє. Такі ремесла мають жити, – каже жінка.
Тому працівники Шумського музею обіцяють, що старатимуться проводити побільше таких майстер-класів, щоб не забувати рідного і пропагувати минуле серед молоді. А ще просять, якщо хтось має цікаві експонати, подарувати їх у музей. Бо це ж – наша історія, без якої не буде завтра.