Історія Віктора Жгутова з Тернопільщини розпочалася майже 10 років тому. Саме тоді, в останній день весни, його життя змінилося різко і назавжди. Один невдалий стрибок і 18-річний хлопець більше ніколи не встане на ноги.
Як інформує "Файне місто", нині вже 28-річний житель Кременця без особливих труднощів пригадує події кількарічної давності, а тоді, – каже, – то було пекло.
"Був звичайний весняний день, 30 травня. Пішов купатися, як завжди. Місце то добре знав, ніякого алкоголю і дурощів не було. Просто невдало стрибнув. Вдарився головою в дно, а потім вже мало що пам’ятаю", – почав розповідь Віктор Жгутов.
Біла лікарняна палата і якийсь хаос – те, що запам’яталося юному Віктору, коли він відкрив очі. Молодий юнак ще не знав про непоправні наслідки простого, здавалося б, стрибка. Про те, що він отримав важку травму хребата повідомив медик. Та слова лікаря, замість того, щоб додати сили та надії, на думку чоловіка, були вбивчими.
"Десь на 25 день, мабуть, після того стрибка у палату до мене прийшов лікар. Тоді я взнав, що до кінця життя я буду прикутий до інвалідного візка. Та ця інформація вразила мене куди менше, ніж те, як то було сказано тією людиною, яка б мала зцілювати та спонукати продовжувати жити. Замість простих фактів, він промовив: "Все, ти доскакався! Тепер ти будеш до кінця життя на інвалідному візку, як овоч", То було занадто різко, можна було зробити більш делікатно, пояснити. Як ножем у спину. Цей лікар досі працює в обласній лікарні Тернополя", – продовжує кременчанин.
Почув та не усвідомив і не прийняв. Хлопець сприймав все, як хворобу, що за два-три місяці мине. Думати й не думав, що може бути по-іншому.
"Я думав, що то як звичайний перелом і з часом кістки зростуться та й все. Згодом почну ходити, розходжуся. Можливо, спочатку помалу, та день за днем буде все швидше. Я надіявся, що відлежу у лікарні три-чотири місяці, а виявилося…"
Коли трапилося нещастя, Віктор був ще зовсім юний. Відповідно, його друзі та знайомі також. Перед хлопцями та дівчатами от-от відкрилися двері у доросле життя, сповнене пригод, нових досягнень та мрій. Тільки не для всіх…
"Спочатку до мене приходили всі. Мені телефонували, цікавилися моїми справами, станом здоров’я. Згодом дзвінки та візити ставали все рідшими і рідшими. Друзі кудись почали пропадати. Чи можу я їх за це винити? Звісно, ні, – каже Віктор. Я ж добре розумів, чому так відбувається – вони навчалися, влаштовувалися на роботу, одружувалися. А що я міг вже їм дати – нічого".
На сьогодні у чоловіка з десятка друзів залишилося лише друга – Анатолій та Павло. Віктор впевнений у їхній вірності і знає, щоб не трапилося, а вони завжди були і будуть поруч.
Коли за вікном вирувало життя, Віктор Жгутов переживав тривалу депресію, яка затягнулася на довгі три роки. Кременчанин зізнається, що у цей період не хотів нічого і бачити також нікого не хотів. Найважчим було знову вийти на вулицю. Адже у ту мить ти не лише перед собою, а й перед зовсім незнайомими людьми визнаєш те, що життя більше не буде таким, як було. Бо, як не крути, – каже чоловік, – суспільство, мабуть, досі так і не навчилося до кінця сприймати людей з інвалідністю як рівних собі.
"Допомогти вийти із того стану мені допомогли книжки. Завдяки Інтернету я багато читав. Цікавила психологія. І так я почав себе "витягувати". Згодом прийшов час вийти на люди, а це означало прийняти себе до кінця таким, яким я став. Важко було дуже. Кожен погляд людей був болючим. Знаєте, як то давно не бачили знайому людину, а тут побачили і у такому стані. Можливо, вони нічого поганого і не думали, але для мене це було… Здавалося, що люди думають: "Навіщо він виїхав, навіщо він такий"… Не добрі думки у голову лізли", – ділиться переживаннями Віктор Жгутов.
З часом чоловік зрозумів, що його негативні думки не мають жодного підгрунтя. Він почав відкриватися людям. Перестав себе соромитися. Поступив у виш. Каже, головне – бажання та наполегливість. Переконаний, потрібно навчитися пишатися своїми навіть найменшими досягненнями.
"Я знаю просто, що можу більше добитися за будь-яку людину, яка є цілком здоровою. Я не соромлюся того, що моє тіло виглядає так як виглядає. Я працюю над собою. І за кожну маленьку перемогу я подумки вручаю собі медаль. Бо це важливо – полюбити себе і сприйняти".
Сьогодні кременчанин щасливий чоловік і батько 14-річної Вікусі. Дружина Тетяна у всьому підтримує його. Віктор Жгутов знає, що для своєї коханої він жодним чином не людина з інвалідністю, а такий як всі. Усміхаючись, зізнається, жодних поблажок і жалю у неї до нього немає, а він цьому і радий.
"Моя Таня… Вона сприймає мене як цілком здорового чоловіка. В жодному її слові чи дії не відчувається того такого не потрібного жалю, лише підтримка. Дружина щоразу дає мені відчуття, що бачить у мені надійне плече. Це додає мені неабиякої впевненості і є величезним стимулом йти тільки вперед. Звісно, їй важко. Я це сам знаю, а не вона говорить. Бо ж може ноги не працюють, але голова у мене у порядку. Я б хотів їй дати дуже багато, бо вона цього заслуговує", – каже Віктор.
Через життєві обставини подружжя часто опиняється на відстані один від одного. Адже, щоб покращити матеріальний стан сім’ї, Тетяна змушена їздити час від часу на заробітки до сусідньої Польщі. Багато допомагають батьки, з якими вони проживають.