28-річний Дмитро Галюк із села Бариш на Тернопільщині провів у російському полоні майже три роки. Морський піхотинець до останнього тримав оборону металургійного комбінату Ілліча в Маріуполі. Коли зброя закінчилася, командування наказало здаватися в полон.
Про це розповідає "Суспільне".
"Я тоді сказав дружині: 'Катю, мабуть ми йдемо в полон, бо іншого виходу нема.' Вона плакала й пішла розбудити нашу Софійку. Я кажу: 'Не буди, хай спить.' А вона: 'Ні, я розбуджу.' Донечка прокинулася, сміється... Вона ще не знала, що ми прощаємося перед полоном", — згадує Дмитро.
Вийшовши з Маріуполя, їх КАМАЗами повезли до Сартани, а звідти — до Оленівки. "Коли під'їжджали до СІЗО, чули крики наших хлопців. Зрозуміли: нас чекає 'прийомка'," — каже Дмитро.
Саме там трапився момент, який його шокував: "Мене роздягали, шукали татуювання. У мене козак на руці, герб, напис 'Козацькому роду нема переводу'. Один бойовик дивиться й каже: 'Я твій земляк, я теж з Тернополя.' Я став і питаю: 'Як земляк?' А він: 'Ну, я тоже с Тернополя, видиш как получилось.' Стояв ще один, худий, хотів ударити мене, але цей сказав: 'Не трогай его, я его оглядываю.' І відпустили. Я був шокований — не знаю, чого мене тоді не побили."
Далі були роки тортур: "Якщо за дев’ять днів я літру води випив — це вже добре. Спали на підлозі, били електрошокерами, молотками, кийками. Били щоранку й щовечора. Лежиш, усе тіло синє, трясе тебе, а думаєш: 'Добре, що день пережив. Може, колись обмін буде.'"
Найтяжчі тортури припали на серпень 2022 року, коли до тюрми приїхав спецназ із Кіровської області: "Шокерами так тримали, що форма плавилася. Пахло паленим м’ясом. Били палицями, змушували по дві тисячі разів присідати. Я 480 разів присів і впав — далі не міг."
Під час допитів вимагали підписати зізнання у злочинах проти мирних мешканців: "Мішок на голову, ставлять на коліна. 'Какое у вас приветствие в Украине?' Я кажу: 'Слава Україні!' Вони злі: 'Каким героям?' Почали бити по нирках. Пістолет до голови: 'Вы приговорены к расстрелу.' Я думаю: 'В бібліотеці розстрілюють?'. Потім сміялися, а мені дали листок підписати про співпрацю."
За словами Дмитра, зараз він досі не спить спокійно: "Коли чую брязкіт ключів чи звук шокера — серце калатає, злість бере. В Маріуполі не так страшно було, як у полоні. Там у мене була зброя, я знав, за що борюся. А там — безсилий."
19 березня цього року Дмитро повернувся додому разом із 175 іншими бійцями. "Мені допомагають рідні, друзі, сусіди. Найбільше тривожить, що побратими досі там. Я буду боротися за них, як за мене боролися мої," — підсумовує морпіх.
Деталі у відео "Суспільне":