Їхня історія почалася не на полі бою, а в тихій атмосфері християнської вечірки. Наталія була там, і саме там її погляд зустрівся з поглядом чоловіка, який згодом став її долею. Він одразу звернув на неї увагу.
«Якось так вийшло, що я сама запропонувала йому провести нас», — згадує Наталія, усміхаючись. Він оплатив таксі та попросив номер телефону, але наступного дня дзвінка не було. «Мене це зачепило», — зізнається Наталія.
Проте, наступного дня дзвінок таки пролунав. Вони домовилися зустрітися, прогулялися, і Наталія відчула « Я тоді зрозуміла, що це мій майбутній чоловік». Син Наталії, до речі, неодноразово говорив, що їм «нікого не потрібно». Але сталося неймовірне: майбутній чоловік Наталії одразу знайшов спільну мову з її сином. Їхні стосунки склалися миттєво і виявилися настільки щирими та міцними, що, як каже Наталія, «їхні стосунки кращі, ніж у мене з сином».
Історія активної допомоги військовим для Наталії та її чоловіка почалася не з гучних закликів чи масштабних акцій, а з особистого болю і тривоги. Поштовхом стала мобілізація сина. Саме тоді, коли їхній син пішов захищати Україну, родина зосередила всі свої зусилля на підтримці його підрозділу.
Проте масштаби їхньої благодійної діяльності стрімко зростали. Ключову роль у цьому відіграв чоловік Наталії – військовий капелан. Його щоденні візити до поранених бійців у лікарнях відкрили їм очі на нагальні потреби військових на передовій. Прохання хлопців, що потребували всього – від медикаментів до обмундирування, стали тим каталізатором, який розширив географію та обсяги їхньої допомоги.
Головна мотивація, що не дає опускати руки, — це хлопці на передовій. "Тому що так, як їм, тут немає нікому", — наголошує Наталія. Вона твердо переконана, що їхнє волонтерське виснаження "це нічого в порівнянні з тим, що наші хлопці проходять".
Наталія не просто говорить про це, вона бачила це все на власні очі. Цей досвід, усвідомлення неймовірних труднощів, з якими стикаються захисники, є потужним стимулом продовжувати. "Поки вони там є, здаватися нам точно не можна, тому що вони не здаються", — впевнено говорить вона. Ця непохитна віра в стійкість і незламність українських воїнів є джерелом невичерпної енергії для Наталії та її чоловіка.
Наталія розповідає, що на початку повномасштабного вторгнення основний акцент у зборі коштів робився на бізнесменів, до яких вона мала прямий доступ. «І мені закривали запити, я навіть не відкривала збори», – згадує вона, підкреслюючи, наскільки ефективною була ця початкова стратегія.
Зараз підхід дещо змінився, але принцип залишається незмінним – жодного разу не було, щоб збір залишився незакритим.
Для зборів сумою до 20 тисяч гривень вони використовують соціальну мережу Facebook. Публікується пост із запитом, і, як правило, ця сума швидко збирається. Якщо ж збір не закривається протягом одного-двох днів, Наталія публікує «пост підбадьорення», щоб мотивувати людей.
Одним із найцінніших і найнайзворушливіших моментів для Наталії стали подарунки від військових на її день народження. Ці презенти були особливими тим, що на них був напис: «Для мами Наталі».
Такий підпис не просто символізує вдячність, а й свідчить про глибоку особисту зв’язок, який встановився між Наталією та захисниками. Для бійців вона стала не просто волонтеркою, а справжньою матір’ю, яка піклується, підтримує та допомагає у найскладніші часи. Ці слова — «Для мами Наталі» — є визнанням її самовідданості, тепла та турботи, яку вона щоденно дарує тим, хто на передовій.
Війна внесла глибокі зміни у світосприйняття Наталії, відкривши в ній нові риси та здібності, про які вона раніше й не підозрювала.Цікавий випадок, що яскраво демонструє ці зміни, стався перед Новим роком, коли вони з чоловіком організовували візит до військового госпіталю. Це був заклад, який, за словами її чоловіка ніхто не відвідував. Наталія взяла на себе організацію, закуповуючи велику кількість фруктів.
"Я купувала в АТБ перед Новим роком апельсини, мандарини по 2 ящики", – згадує вона, уявляючи масштаб госпіталю та кількість поранених. Тоді до неї підійшла незнайома жінка і запитала, куди вона купує стільки фруктів. Дізнавшись, що це для поранених військових, жінка захотіла оплатити все. "Я не дозволила, тому що це була занадто велика сума, і в мене був збір, тобто кошти були", – пояснює Наталія. Проте незнайомка наполягла й оплатила один ящик апельсинів і мандаринів.
Цей випадок глибоко вразив Наталію: "Мене дуже здивувало, що зовсім чужа людина настільки довірила мені і наскільки в неї добре серце".
Цей та подібні випадки привели до переосмислення особистих зв'язків. Наталія зазначає: "Чужі стають рідними, а близькі розійшлися дороги". Це глибоке усвідомлення, що в часи випробувань справжнім плечем можуть стати зовсім незнайомі люди, тоді як деякі з тих, кого вважали близькими, віддалилися.
Це свідчить про те, що війна не тільки виснажує, а й викриває справжню сутність людей, даруючи нові, міцні зв'язки та зміцнюючи віру в доброту.
Для Наталії закінчення війни не асоціюється зі святом чи гучними урочистостями. Натомість, це буде глибоко особистий момент, сповнений інших, але не менш значущих емоцій.
Наталія чітко формулює, чого вона очікує від завершення війни: «Для мене закінчення війни – це буде тиша, спокій і можливість видихнути». Це прагнення до внутрішнього умиротворення, до можливості звільнитися від постійного напруження, тривоги та стресу, які супроводжують кожен день війни. Це бажання відчути полегшення, яке настає після довгого і виснажливого періоду.
Ця глибока потреба у внутрішньому спокої пов'язана з усвідомленням жахливої ціни, яку платить Україна. "Загинуло дуже багато військових людей..." — це розуміння затьмарює будь-які святкування. Для неї це буде момент глибокої скорботи та вдячності за те, що вдалося вистояти, і пам'яті про тих, хто пожертвував найдорожчим.
Автор: Катерина Дуда