Початок повномасштабної війни в Україні став точкою неповернення для держави і системи освіти. Мільйони учнів і студентів залишилися без звичних класів і живого спілкування з викладачами. Дистанційне навчання стало єдиною можливістю зберегти освітній процес, але принесло й нові труднощі, які загострилися під час війни.
Головною перевагою онлайн-навчання стала безпека. У час обстрілів чи евакуацій дистанційний формат дозволив не втрачати зв’язок з навчанням. Гнучкість дистанційки допомогла тисячам родин, змушених переїхати в інші міста чи країни, не переривати навчання.Водночас перехід в онлайн став поштовхом до розвитку цифрової грамотності: учні, студенти, викладачі та батьки швидко опанували необхідні платформи і сервіси, що стане у пригоді в майбутньому.
Проте війна принесла й серйозні проблеми: повітряні тривоги, відключення електроенергії, нестабільний інтернет регулярно порушують навчальний процес. Уроки часто проходять в укриттях або відкладаються через загрозу обстрілів. Особливо гостро стоїть проблема нерівності — багато дітей з прифронтових зон чи внутрішньо переміщених родин не мають якісного обладнання або спокійного місця для навчання.
Психоемоційна втома — ще один виклик. Навчатися під час війни означає боротися зі страхом, ізоляцією і втратою соціального контакту. Це негативно впливає на концентрацію, мотивацію та емоційний стан учнів, які потребують не лише знань, а й підтримки.Попри все, українські учні, вчителі і батьки демонструють неймовірну витривалість. Дистанційне навчання зараз — це не про комфорт, а про виживання освітньої системи. Але щоб зберегти якість освіти, потрібна постійна підтримка — технічна, емоційна і інституційна.
Майбутнє української освіти — гібридне, з поєднанням офлайн- і онлайн-форм. Уже сьогодні важливо інвестувати у рівний доступ до знань, психологічну допомогу і розвиток цифрової інфраструктури. Бо навіть під час війни навчання триває, а значить — триває і життя.
Автор: Вікторія Левицька