Ні для кого не секрет, що більшість сьогоднішніх тернополян мають сільські корені. Отож, дочекавшися свят, кожний прагне відвідати колиску свого роду і хоч на день попасти туди, де дерева великі, стежки вузенькі, а вода - найкраща...
На Великдень особливо кличе серце у свою найпершу домівку, на малу батьківщину. Туди, де пекли найсмачнішу паску і найдзвінкіше лунало "Христос Воскрес!". Туди, де нас завжди чекають - батьки, сусіди, однокласники, спогади, і, як це не сумно - хрести на цвинтарі.
Ми приїдемо сюди, щоб вкотре вдихнути цілющого повітря, вкотре покартати себе, що приїжджаємо так рідко, і вкотре пообіцяти собі бувати тут частіше.
І, перехрестившись на сільську церквицю, попросимо Бога дарувати многая літа нашим близьким і землякам. Бо саме від них, від цієї землі, від цього джерела набираємося ми мудрості.
Дай нам мудрості, Боже, любити живих.
І сказати це вчасно їм, поки ще можем
Відшукати, прийти, додзвонитись до них,
Дай нам мудрості, Боже!
Дай нам мудрості, Боже, любити живих!
Не пустити повз вухо єдиного слова.
І коштовних хвилин не жаліти для них,
Щоб самим із собою не вести розмову.
Дай нам мудрості, Боже, любити живих.
Помогти їм сьогодні, коли ми ще можем.
Подзвонити, прибігти, підтримати їх,
Дай нам мудрості, Боже!
Дай нам мудрості, Боже, любити живих!
Кілометри здолаємо, часу не зможем.
Дай нам стільки любові, щоб стало для всіх.
Дай нам мудрості, Боже.