Все більше нарікань викликає у мешканців Тернополя залізничне обслуговування.
Так, 9 травня замість 6 вагонів у дизель-поїзді Тернопіль-Ходорів, що мав рушити о 9.00, було всього три. Обурені люди перекрили поїзду рух, і аж після того подали ще 3 вагони, поїзд вирушив із запізненням більше 40 хв.
А 11 травня поїзд Івано-Франківськ – Харків прибув вчасно, але пасажири, а в числі них і ми, довго шукали 34 вагон, бо потяг мав їх всього 13. Провідник останнього, 13 вагону, біля якої скупчувалося дедалі більше здивованих людей, відповідала в кращих традиціях радянських фельєтонів: «Вас многа, а я адна! Друг у друга спрашивайте, нє буду нічево расказивать. Я адна, а вас многа!»
Виявилося, що 2 вагони – «причепні», але їх не причепили. Юрма пасажирів із сумками і знервованих проводжаючих поглядала на годинники, але поводилася гідно і витримано.
Час йшов. На вокзал прибували поїзди і їхали далі. Пасажири чекали своїх вагонів. Провідниця 13 вагону – єдине доступне реальне джерело інформації – відмовлялася говорити, бо нас багато, а вона одна.
Через гучномовець оголосили про те, що наш поїзд прибув, потім про те, що розпочалася посадка, що посадка триває, зрештою – що посадка завершується. Поїзд стояв, люди чекали.
Нарешті оголосили, що поїзд відправляється. Поїзд стояв. Люди чекали, «причепних» вагонів не було, інформації про них також. Новобранці дивилися в вечірнє тернопільське небо, закохані цілувалися, керівництво вокзалу випробовувало наші нерви… Час від часу диктор вкотре дуже наполегливо просила якогось «громадянина N, котрий придбав квиток на потяг N у вагон N, місце N, терміново підійти до чергового вокзалу»…
Надія з’явилася у вигляді працівника колії в спецжилеті. Він мовчки прийшов, мовчки стояв разом з нами і дивився в темінь. Згодом полинув характерний звук, і омріяні вагони таки були подані, посадка насправді завершилася, і , хоч і з запізненням, потяг таки рушив.
Залишився дуже неприємний осад і багато запитань.