“По радіо майже щодня чуємо, як важко державі тих пенсіонерів годувати. Хоча не завжди зауважують, що пенсіонери в нашій державі є різні — елітні й прості. Елітні, будучи молодими, за радянської влади сиділи в райкомах, обкомах, різних комітетах і нині за це сидіння отримують гарні пенсії. Прості ж усе життя молоде пропрацювали на заводах, фабриках, у колгоспах вирощували врожаї, на будівництві з ризиком для життя зводили житло, вчителювали… Нині вони ледь зводять кінці з кінцями”.
Про йдеться у листі Лідії КОВАЛИШИНОЇ з Тернополя, що опублікувала газета «Вільне життя плюс»: “Треба, отже, економити на пенсіонерах. Почали з тих, хто має виходити на заслужений відпочинок. Підвищили спершу пенсійний вік. І що з того, що в нашій державі найнижчий рівень життя в Європі? Чим довше потенційні пенсіонери працюватимуть, тим швидше вимруть. І не треба буде вживати непопулярних заходів. Наприклад, як у Японії за давніх часів, коли діти немічних батьків вивозили в гори й скидали у прірву. Або ж як у народів Півночі: взимку вивозили в тундру, і там їх з’їдали хижаки. У нас так не можна. Ми — цивілізовані.
Але що ж робити, аби їх поменшало… Було приміщення соцзабезу в центрі Тернополя. Пенсіонери економили своє здоров’я, бо туди легше було дістатися. Додумали «мудрі люди» частину відділень цієї установи перенести ближче до Східного масиву, десь у закапелках, аби люди похилого віку своїм виглядом центр не псували і витрачали більше зусиль, щоб знайти потрібну контору. Це нічого, що туди громадський транспорт не їздить. Хай пішки йдуть! Тепер інваліди, дідусі й бабусі із ціпками дістаються туди хто як може…
Якщо вже зайшла мова про громадський транспорт, то, слава Богу, хоч тут пенсіонер відчуває себе людиною на заслуженому відпочинку. Бо в маршрутках — краще не згадувати. Є (чи немає, а й таке буває) три пільговики, як чуєте фразу «Вже є!», яка змушує пенсіонера відчути себе людиною другого сорту. З мізерної пенсії — мінус п’ять гривень (а це буханець хліба) — є що втрачати. Водіям байдуже. Квитків не видають, чимало заробітку осідає в їхніх же кишенях, але що там рахувати чиїсь гроші. Он уже поспішає до маршрутки старенький чоловік, водій чомусь чекає і (яке ж то задоволення) перед носом зачиняє двері й тисне щосили на газ. Знайоме? Чи інша ситуація: майже порожній салон маршрутки, де сидять тільки четверо пасажирів. «Можна за посвідченням?» — питає бабуся, зачепившись обома кволими руками за двері. «Вже є…»
Поки водії хамлять і зачиняють двері, молодь захоплює місця з позначками «Для пільговиків», «Для інвалідів», «Для пасажирів із дітьми». І правильно, хай дідусь стоїть, обіпершись на ціпок, бо треба бути спритнішим. Хай стоїть, бо треба було сісти першим. А тим часом він, обхопившись руками за свій ціпок і найближче сидіння, дивиться на школи, університети, стадіон, лікарню, що мигтять по той бік салону. Колись він їх будував, оцими руками, в яких нині заміть кельні — ціпок…”