Володимир Базар за професією – будівельник. Вірші почав писати ще двадцять років тому. Тоді мріяв видати свою збірку, але часи були важкі і згодом на творчість не залишилося часу.
Після Майдану Володимир зрозумів: потрібно щось міняти, як у країні, так і у власному житті. Відродив свою творчість і написав заяву у військкомат, що готовий йти захищати Україну. Чоловік з Великого Ходачкова Козівського району. За кілька днів він приїхав у довгоочікувану відпустку.
Володимир Базар служить у тернопільському батальйоні територіальної оборони №6, який дислокується на Півдні України. Пішов у армію добровольцем, хоча рідним сказав, що його мобілізували. Знав, любляча дружина, син, батько відмовлятимуть від такого рішення, адже дуже переживають за нього, пише Наш день.
Володимир служив у прикордонних військах. У місті Чоп в 1995-96 роках був першим, хто подавав команди українською. Каже, за це багато солдатів та командирів його не долюблювали. Зате почали поважати.
- Вночі я ніс службу як солдат, а вдень мене забирали в штаб перекладати документацію з російської на українську мову, – пригадує Володимир.
У чорний блокнот Володимир занотовує поетичні рядки, які приходять на думку. Перші його критики – бойові побратими. Якщо вони схвалюють поезію, записує дату і час створення та публікує в соцмережах.
– Не всі вірші оприлюднюю. Є такі, що залишаю лише для себе, – каже чоловік. – Сподіваюся, колись зможу видати свою збірку. Найбільше пишу вночі, адже тоді менше шуму і легше сконцентруватися. Але, буває, стою на посту і з’являється якась думка, тоді записую її у свій зошит, а вже коли з’являється вільний час, починаю віршувати.
Найзаповітніша мрія Володимира Базара, щоб в Україні запанував мир. На думку бійця, сьогодні для перемоги потрібні мудрі командири, правильні рішення, сильний дух і єдність.
– Зараз ми побачили справжнє обличчя нашого «братнього» народу і вкотре переконалися, ким наші сусіди є насправді, – додає він. – Ці 23 роки ми не були по-справжньому незалежними і зараз мусимо виборювати волю для себе і своїх дітей, змінювати свою країну. І починати треба змалку. Прививати дітям любов до рідної мови, читати українські казки, показувати українські мультики. Дивно, коли людина 20 років живе в Тернополі і розмовляє російською. А українець переїздить у будь-яке російськомовне місто в своїй країні і починає забувати рідну мову. Це страшно. Коли кілька років тому я їхав відпочивати на Херсонщину, то українську мову сприймали по-іншому, могли попросити говорити російською, сказати, що не розуміють. А зараз люди там навіть стараються переходити на українську мову. Населення до нас ставиться привітно. У школах організували благодійний ярмарок, щоб придбати для нас необхідні речі.
Через кілька днів Володимир повертається у військову частину, щоб продовжити службу і захищати українські кордони.
МОЄ БАЖАННЯ
Мені не сумно, не тримаю я образу.Так, розумію, що я знов солдат.Можливо, снайпер вб’є мене одразу,а чи накриє в чистім полі “Град”…
Чи я прийду, чи принесуть додому,Чи я побачу рідний дім і край…Я не бажав би це почути вже нікому:“Будь ласка, тату, тільки не вмирай!”
Бо є найбільший біль в моєму світі,У тім, що цвіт злітає й в очі б’є…Хотів би вишиванку я одітиІ хай вона вже на мені гниє…
Щоб ворогам її не віддавати,І навіть другу, хоч його колись так звав.Я б не хотів, щоб він на моїм святіЗі мною “Ще не вмерла…” заспівав.
Бо це для мене зовсім неважливо:Як я прийду і що я скажу вам.Я лиш хотів, щоб були всі, за когоМожливо, я життя своє віддам.
Щоб ви не були патріоти поодинці,А щоб були укупі, як одне.І не встидались, що ви УКРАЇНЦІ,І не чекали, що біда мине.
Щоб ви, нарешті, знову об’єднались,І були сильні, наче моноліт.І щоби більше вже ніколи не згиналисьПід москаля по триста довгих літ!
Володимир БАЗАР.