Андрій Садовий: «Головне для влади – відверто говорити з людьми»

Лідер «Самопомочі» Андрій Садовий останні кілька місяців зрідка висловлюється на політичні теми. Львів понад 140 днів перебуває у так званій «сміттєвій блокаді», і міському голові доводиться управляти містом в умовах кризового менеджменту, залагоджувати поточні справи, а також намагатися вирішувати питання поводження зі сміттям в комплексі.

Такий підхід міг би стати прикладом для інших українських міст. Є сподівання, що львівська історія змусить і державу звернути увагу на цю масштабну національну проблему. Про вказані проблеми, а також погляд лідера «Самопомочі» на політичну ситуацію в країні – у розмові з Андрієм Садовим.

Ви є лідером партії та мером майже мільйонного міста. Що відбирає більше Вашого часу?

Я завжди говорив, що кожен повинен робити відповідально свою роботу там, де його місце. У 2014 році «Самопоміч» делегувала своїх представників до парламенту. Я залишився працювати у Львові, оскільки мав зобов’язання перед громадою міста. Минулого року мій контракт на роботу у Львові було продовжено ще на чотири роки – такими були результати виборів. На сьогодні функції міського голови займають мій час зранку і до пізнього вечора.

Це та історія, яка показує, що в українській політиці можуть застосовуватись такі методи, про які ти навіть не підозрював. Коли в будь-якому місті світу стається біда, на допомогу приходять не лише сусіди, але й вся державна машина. Я вже зараз навіть не говорю про те, що є всі ознаки підпалу львівського сміттєзвалища, в результаті чого загинули рятувальники, все місто опинилось під екологічною загрозою. Про версію підпалу говорили ще під час гасіння самі пожежники. Але потім цю тему зам’яли, а розслідування заглохло.

Так от, проблеми Львова не підштовхнули державу до допомоги, а радше навпаки. Нас щодня затискають зі всіх боків. Давайте говорити відверто – це називається блокадою.

Місто вже понад 140 днів перебуває у такій сміттєвій блокаді. Як воно функціонує?

Фактично це режим надзвичайної ситуації. Щодня ми маємо вивезти понад 600 тонн сміття. Наше сміттєзвалище блокується. Процес проектування та будівництва першого в Україні сучасного сміттєпереробного заводу, який ми вже розпочали, не є питанням одного-двох тижнів. Ті чи інші міста, які зголошуються допомогти, отримують проблеми одразу ж наступного дня.

Я цілком розумію громади Вінниці чи Дніпра, чи того ж Миколаєва. Коли місцеві політики їм кажуть – не пустимо львівське сміття! – люди обурюються і підтримують блокаду. Щоправда, політики їм не кажуть, що «львівське сміття» це не більше 1% об’єму, який щодня приймають їхні полігони. Їм не кажуть, що ми платимо кошти в їхній бюджет за цю послугу.

І політики їм не говорять, а що ж вони робитимуть, коли на їхньому сміттєзвалищі станеться така ж проблема. Або трапиться інше лихо. Хто прийде на допомогу тоді? Зрештою, вони взагалі не говорять про те, як вирішувати проблему сміття в їхніх містах в комплексі.

А як її будуть вирішувати у Львові?

Ми рухаємось крок за кроком до будівництва першого в Україні заводу з глибинної переробки сміття, а також першого прикладу цивілізованого закриття старого сміттєзвалища з якісною рекультивацією. Простими словами – перетворення гори сміття на звичайний зелений ландшафт з деревами згори і необхідною інженерною інфраструктурою під землею.

Швидкості цього процесу не надто сприяє українська бюрократія, але ми робимо все можливе. Є бажання Європейського інвестиційного банку інвестувати в цей проект, є інші європейські фінансові інституції, які хочуть долучитись. Забираючи з цієї історії політику (якщо деяким київським високопосадовцям перестане здаватись, що «львівським сміттям» можна поховати популярність «Самопомочі»), то проблему можна вирішити доволі швидко. І не лише у Львові, але й почати цей процес в інших містах. Ніде ж ситуація не є кращою.

Тиск на Львів почався після виходу «Самопомочі» з коаліції. Може, не варто було цього робити?

«Самопоміч» не керується в парламенті інтересами виключно Львова. На виборах за нас проголосували понад 1 мільйон 700 тисяч українців, які проживають в усіх регіонах. Цього не було достатньо, аби самим сформувати уряд і відповідати за ситуацію в країні. Але наші виборці заслуговують на те, аби ми були з ними відвертими. Поки ми могли хоч якось впливати на дії уряду в межах коаліції, ми це робили.

Потім чесно сказали – склалась нова коаліція, в яку формально входять БПП і «Народний фронт», а неформально – екс-регіонали, які мають свої інтереси.

Ми в такому неприродному союзі участі не беремо.

У чому полягає принципова позиція «Самопомочі»?

У нас взагалі унікальна ситуація. З одного боку, парламент сильно залежний від олігархів. Для того, аби прийняти потрібні їм закони, голоси завжди знаходяться. Навіть коли ми були в коаліції і відмовлялись, скажімо, голосувати за кандидатуру Генпрокурора Шокіна, у них не було проблем з прийняттям. За Шокіна, наприклад, проголосували всі екс- регіонали, і він їм щедро віддячив – нікого з них не посадив, за розстріл Майдану і тотальне розграбування країни нікого не потурбував.

З іншого боку, є тиск громадськості, Європи, наших міжнародних партнерів, які вимагають прийняття реформаторських законів. Так от, коли такі закони голосуються в парламенті, вони здобувають більшість виключно завдяки голосам «Самопомочі». Ми підтримуємо потрібні країні закони, незважаючи на те, що є в опозиції.

Які у Вас стосунки з Президентом Петром Порошенком?

В Україні кожен знає, як робити краще. Я маю багато застережень щодо дій Президента, як і більшість українців, але на сьогодні він Президент країни, проти якої ведеться війна. Президент, якого обрали на виборах. І в мене на сьогодні лише одне побажання до нього – сконцентрувати всі свої зусилля на перемогу в цій війні. Це пряма функція глави держави – оборона і міжнародна політика.

Кожна хвилина його часу, яка йде на боротьбу з уявними опонентами на майбутніх президентських виборах, на централізацію своєї влади в межах країни, на захист інтересів свого бізнесу та свого оточення, це нові загиблі українські військові, це нові втрати нашої території.

У нас є два ключові питання: хто дав наказ це зробити і, відповідно, хто нестиме відповідальність, якщо позбавлені захисту нашого війська українські населені пункти будуть захоплені росіянами? І друге: які повноваження і від кого мають ті люди від України, які в Мінську домовляються про такі дії на Донбасі? Якою, наприклад, є роль Медведчука в тих розмовах? Рік тому, коли через парламент силою пропихали «особливий статус» Донбасу, фракція «Самопоміч» голосувала проти. Нас звинувачували, що ми накручуємо ситуацію і що про жодний особливий статус не йдеться. Сьогодні тривогу забили навіть ті, хто тоді цурався «Самопомочі» і скаржився на нашу неадекватність в посольства західних держав.

Проблема українських політиків, у тому числі і Президента, що вони бояться сказати людям всю правду. Вони не вірять в людей, в колективний розум народу і, як наслідок, втрачають його підтримку. Бо всі нормальні люди хочуть одного – правди і чесної оцінки ситуації. А чесна оцінка мала б виглядати так – частина Донбасу є окупована Росією за участі місцевих колаборантів. Ми не маємо зараз сил відвоювати ці території, а також Крим. Але ми можемо стримувати ворога на тій лінії фронту, яка є зараз. Будь-які розмови про умови проведення виборів на Донбасі, про відведення військ, про амністію – це реалізація сценарію Путіна, який хоче, аби Донбас повернувся як чужорідне, заражене смертельною хворобою тіло, в українську реальність і знищив нашу країну зсередини. Цього не можна допустити.

Війна вносить ще одну реальність в життя наших міст. З фронту повертаються десятки тисяч військових. Нещодавно мерію Львова пікетували учасники АТО, які вимагали земельні ділянки.

Як роблять сильні, відповідальні держави? Якщо держава мобілізує громадянина на війну, вона розуміє, що є в боргу перед ним. Так, людина здійснює свій громадянський обов’язок. Але вона ризикує найціннішим – життям. Такі люди заслуговують на особливу турботу. У США, скажімо, демобілізований має доступ до унікального блага – безкоштовного доступу до дуже дорогих, престижних американських вишів. Що отримують наші хлопці після повернення? На рівні міста ми одразу прийняли міську програму підтримки воїнів АТО та їхніх сімей. Мова здебільшого була про серйозні пільги на комунальні послуги, квартири для найбільш постраждалих – сімей загиблих, важкопоранених, бійців-сиріт.

Але цього було замало …

Так, хлопці прийшли під міську владу і сказали, що держава їм обіцяла земельні ділянки. Фізично землі для 5 тисяч львів’ян, які вернулись з війни, місто не має. Але ми вийшли піти на компроміс – в міському бюджеті ми гарантували, що кожен учасник АТО зі Львова отримає 100 тисяч гривень або ділянку в області. Але я б не хотів, аби це стосувалось лише львів’ян.

Більше того, я розраховую, що держава, яка, власне, мобілізувала громадян, ухвалить аналогічну програму, і таку компенсацію отримають родини всіх українських військових, які ризикували життям. Це немалі гроші для бюджету. Але якщо згадати, що під час виборів військовим обіцяли зарплату в «одну тисячу гривень в день» (!), а також страхування життя на мільйон гривень, то такі компенсації – це найменше, чим ми можемо віддячити своїм захисникам.

На сам кінець, як би ви окреслили головний пріоритет для влади країни, як би він звучав?

Просити Захід грошей – це не вихід, а нова залежність. На сьогодні в світі дуже чітко прослідковується межа між державами, які працюють для людей, і державами, які людей використовують. Ми поки що належимо до тих других. Люди «голосують ногами» – коли їм щось не подобається, особливо молодим, вони їдуть. Хтось думає в Києві на дальшу перспективу, ніж наступні вибори?