На Тернопільщині багатодітний батько зарубав лісоруба косою

Був звичайний суботній день, ще по-літньому спекотний, але вже наповнений пахощами осені, адже була середина вересня минулого року. 36-річний Іван Гутнік зранку порався на городі, а вже під вечір зібрався до тещі, котра мешкала неподалік їхнього села Бариш (Бучацький район), на хуторі Тисів. Ще в обід чолов’яга звично «підкріпився» горілочкою, тож їхав собі, дрімаючи у сутінках та ліниво помахуючи батогом. Та конячка знала дорогу, відтак тільки відмахувалась хвостом від тих ударів, на пару метрів пришвидшувала ходу, а потім знову переходила на повільний крок.

Раптом підводою труснуло, Іван від несподіванки ледь не впав із воза. Озирнувся і побачив товсту гілляку, що потрапила під колесо, за пару метрів біля лісу лежали акуратно складені дрова.

«Ліс розчищають і дрова заготовляють», – згадав молодик розповідь тещі.

Іван швидко озирнувся, перевіряючи, чи ніхто за ним не спостерігає. Потім, не поспішаючи, зліз із воза, підійшов до дров і раптом, на диво спритно та швидко, почав перекидати їх на підводу. Закінчивши роботу, навіть полінувався прикрити викрадене, хоча знав, що буде їхати повз хату, де на час заготівлі дров жили працівники Бучацького лісового господарства.

Надворі стояли густі сутінки, проте завдяки місяцю на сільській вулиці здалля було видно повну підводу дров. Не дивно, що тільки-но Іван повернув до тещиної хати, як його побачив один із дроворубів, який саме стояв біля плоту, такий собі Микола К.

«Що, знову вкрав наші дрова?» – кинувся до чоловіка Микола.

Іван лише відмовив: «А ти доведи це, там вашого підпису нема. Може, я сам на узбіччі нарубав».

«Ти б хоч пляшку нам поставив», – дорікнув дроворуб.

Проте Іван лише зневажливо хмикнув і труснув віжками.

«То ти нас обкрадаєш та ще й дурнями робиш!» – розсердився молодик. Варто зазначити, що в селі давно подейкували, ніби Гутнік краде заготовлену лісгоспом деревину – великі колоди продавав, а дрібні лишав собі палити взимку грубку.

К. підбіг до підводи і схопив його за руку, а іншою рукою вдарив по шиї. Щуплий Іван, до того ж підігрітий оковитою, не втримався і впав долі ледь не під колеса воза. Почувши галас і сварку, на допомогу колезі з хати вибіг ще один працівник лісгоспу. Ще пару разів пройшовшись по ребрах бідаки, вони кинули його на узбіччі, а коня взяли під вуздечку та завели на своє подвір’я.

Трохи відлежавшись у кропиві, Іван встав, розтер побитий бік і погрозив кулаком у сторону хати своїх кривдників: «Я вам ще покажу!» – і, трохи шкандибаючи, пішов до хати тещі.

Поки дійшов, п’яного і побитого чоловіка охопив жаль. Відтак від образи та приниження ногою вдарив об ворота і почав з порога лаяти всіх і вся на чому світ стоїть. Перелякана теща спочатку навіть не могла зрозуміти, що трапилось. Нарешті, «промочивши» горлянку горілочкою і розмазуючи по пітному обличчі злі сльози, горе-зять розповів про побиття та конфісковану підводу.

«Сиди в хаті, я сама сходжу до хлопців, заберу підводу», – наказала жінка.

Та підбадьорений горілочкою пиячок раптом відчув себе велетнем і вирішив негайно розібратись. Щоб почуватися більш впевнено, для чогось із комори взяв косу ще й перевірив, чи бува не затупилося лезо. І рішуче пішов до сусідського подвір’я.

Варто зазначити, що в Івана з дружиною росло п’ятеро неповнолітніх дітей, 30-річний Микола також мав двох малих. Доля не була прихильною до цього чоловіка. Після закінчення училища у Шумську він довший час перебивався різними роботами, аж поки не вирушив на заробітки, декілька років гарував на будовах Москви, потім перебрався до Києва. За цей час розпалась його родина, і одружений холостяк влаштувався дроворубом у лісництво.

Отож Микола курив собі на дворі, коли у браму боком спочатку протиснулась тітка Степанида, а за нею, тримаючи щось довге у руках, винуватець подій.

«Хлопці, віддайте воза, а я вже могорич вам принесу», – миролюбно попросила жінка.

«А ну віддавай мого коня», – натомість накинувся на чоловіка Іван.

«Коня забирай, – спокійно відповів дроворуб, – а за дрова плати штраф. От завтра приїде лісничий і випише потрібну довідку».

Іван вилаявся.

«Йди звідси, бо знову получиш», – раптом втратив терпець чоловік і, як стверджував у суді Гутнік, знову спробував його вдарити. Однак Іван, хоча і ледь тримався на ногах, встигнув відхилитись. Водночас, мовляв захищаючись, змахнув палицею, що тримав у руках. Микола з подивом побачив, як у світлі місяця блиснуло довге лезо, і зрозумів, що це коса. І раптом відчув гострий, пронизуючий біль у грудях, ніби хтось вп’явся зубами у серце. Молодий чоловік тяжко і глибоко зітхнув, спробував ступитись до хати, та впав мов підкошений. Його ж убивця спокійно розвернувся і пішов додому спати. Ніби нічого не трапилось. Коли його розбудили працівники міліції, не одразу і второпав, що за в’язанку дров убив молоду людину, лишивши сиротами маленьких дітей.

Іван не бачив, як до вбитого підбігли інші робітники, хтось труснув за плече і сахнувся, відчувши щось тепле й липке на долоні. Хтось ще трусив бідолашного за плечі, викликав «швидку» та міліцію. Марно. Микола К. помер на місці через втрату крові.

Вироком Бучацького районного суду Івана Гутніка визнано винним у навмисному вбивстві та засуджено до 8 років позбавлення волі, розповів заступник начальника відділу прокуратури Тернопільської області Роман Гарматюк. Через докори сумління чи просто випадково горе-вбивця спізнився з поданням апеляції. Йому ще 7 років доведеться спокутувати провину, адже на час проголошення вироку він вже рік перебував під вартою. Проте за цей час не притупилось горе матері, котра втратила сина.