Як тернопільська вчителька зробила кар’єру на Британських островах

Про щиру патріотку України Оксану Хріновську тернополяни дізналися завдяки благодійній акції з допомоги дітям загиблих учасників АТО. Саме вона взяла на себе місію координації збору від товариства «Голос України в Уельсі».

Це дозволило журналістам ближче познайомитися з неординарною жінкою, колишньої вчителької української мови однієї з тернопільських шкіл, яка понад двадцять років мешкає у британському місті Лланеллі, пише "НОВА".

Довкола її родини згуртувалася невелика українська громада, яка активно долучається до волонтерства в Україні. Чоловік пані Оксани Степан Хріновський, українець за походженням, два десятиліття був депутатом міської ради Лланеллі, а упродовж однієї каденції обіймав посаду міського голови. На жаль, торік він відійшов у засвіти.

— Пані Оксано, про вас досі тепло згадують у тернопільських школах, де ви вчителювали. Чому ви подалися до Великобританії?
— Родом я з Гримайлова Гусятинського району, мешкала у Тернополі і працювала вчителем української мови і літератури у ЗОШ №22 та №14. Виїхала з України у 1996 році. На той час по півроку не платили зарплатню, а я сама ставила на ноги двох доньок, тому довелося їхати на заробітки. Нелегко було прийняти таке рішення, адже я дуже любила свою роботу, проте не мала іншого виходу. Старшій доньці Мар’яні тоді було 17 років, молодшій Христині — 14. Дівчата залишилися з моїми батьками. Великобританію вибрала випадково — туди їхали мої знайомі. Але, мабуть, так мало бути, кожному на роду щось написано…
— Як складалося життя за кордоном?
— На початках було складно: не знала мови, не мала близьких друзів, які підтримали б, покладалася тільки на себе. Найважче переживала розлуку з рідними. Це нині є мобільні, а тоді доводилося чекати листа по кілька місяців. Кардинально змінилося моє життя після знайомства з майбутнім чоловіком Степаном. Зустрілися ми на свято Маланки в українському клубі в Лондоні. Так випало, що ми сиділи поруч, колядували увесь вечір, знайшли спільну мову, а через три дні він запропонував вийти за нього заміж. На той час він був самотнім, перша його дружина-валлійка померла, дітей у них не було.
— Ваш чоловік був родом із України. Як доля закинула його туди?
— Степан народився недалеко від Коломиї. Під час війни німці забрали його, 15-річного юнака, на роботу до Австрії, потім він переїхав до Уельсу, самотужки ставав на ноги. Пройшов величезні випробування, але не зламався! Мешканці Лланеллі прийняли його за свого, адже він був доброзичливим, щирим, словом, людиною великої душі. Я мала за щастя зустріти таку особистість! Наразі Степан — єдиний українець, котрий обіймав посаду мера у Великобританії. Ми прожили разом майже двадцять років. Він чудово ставився до моїх доньок, які також живуть в Лланеллі. Але життя не вічне — торік чоловік відійшов у кращі світи…

— Чим, окрім політики, ще займався пан Степан?
— Коли ми познайомилися, він був пенсійного віку. Раніше працював на сталеварному заводі.
— Проживши все життя в Уельсі, він не забував про Україну?
— Серцем Степан завжди був з Україною. Багато робив для нашої держави. У 90-их роках виступав у Коломиї на День Незалежності, вітав краян і радив брати приклад із Заходу, щоб мати гідне життя. Хотів налагодити зв’язок між Коломийською гімназією та гімназією в Лланеллі, міркував над різними бізнес-проектами, але з українською стороною було важко співпрацювати. Разом зі Степаном ми їздили в Україну. У своїй домівці в Лланеллі ми радо приймали українців. Наша оселя була своєрідною українською амбасадою в Уельсі. Степан стежив за подіями в Україні, вболівав за наш народ.
— Як ви себе почували у ролі дружини мера європейського містечка?
— Доводилося брати участь у зустрічах із різними делегаціями, у культурних заходах. З перших днів почала посилено вчити англійську. Закінчила інститут за напрямками соціальне забезпечення та менеджмент, навчилася керувати автомобілем. Деякий час працювала вчителем, а згодом влаштувалася соціальним працівником по роботі з біженцями при міській раді сусіднього міста. Нині працюю у житловій сфері. Пригадую, як на початках попросила Степана допомогти мені знайти роботу. «Тут так не прийнято, — здивувався він. — Мусиш сама надсилати резюме, іти на інтерв’ю».
— В Україні на адресу високопосадовців часто звалюється чимало критики. Як сприймали вашого чоловіка на посаді мера?
— Степан прислухався до людей, чинив за законом. Ми не могли спокійно пройтися містом — до чоловіка підходили люди з різними запитаннями, цікавилися бюджетними витратами. Степан був чесним і відповідальним перед виборцями. Скажімо, щоб не витрачати бюджетні кошти на оплату телефонних розмов (держава відшкодовувала 10% вартості дзвінків із дому), телефонував до мене із таксофона. Коли їхав до Лондона, зупинявся не в готелях, а в друзів, щоб зекономити кошти бюджету. А якось було припаркував авто в забороненому місці, виписали йому штраф, і він чемно заплатив — там усі рівні перед законом.
— Чим відрізняється життя в Україні від життя у Великобританії?
— Британське суспільство набагато гуманніше: у центрі будь-якого питання стоїть людина. Там держава захищає інтереси своїх громадян, відповідно — набагато легше жити. Якщо людина хоче працювати — може багато чого досягти. А в Україні, як пам’ятаю, прості люди гибіли, але нічого з того не мали. А ще британці надзвичайно законослухняні, тому всюди панує порядок.
— Нині ви підтримуєте українців як волонтер. Яким чином збираєте допомогу?
— У 2014-ому році неподалік від нашої столиці відбувалося засідання країн НАТО, приїжджав Петро Порошенко. Ми вирішили поїхати туди і підтримати Україну. Звернулися із заявою до поліції щодо акції, а нам сказали, що Україна вже зареєстрована. На зустрічі ми познайомилися із українками з міста Суонсі.
Згодом створили групу «Голос України в Уельсі», до якої входять жінки з Полтавщини, Запоріжжя, Херсонщини, Київщини, Львівщини, Закарпаття, Хмельниччини, Черкащини разом зі своїми родинами. У наших заходах, окрім українців, беруть участь валлійці, поляки, казахи, литовці. Організовуємо національні фестивалі, виставки, майстер-класи, популяризуємо українську культуру. Очолює нашу групу Світлана Філіпс із Полтавщини, Богдана Баглай-Мирфі розповідає на зустрічах про історію України, сучасну політичну ситуацію. Активну участь в усіх заходах бере Сінді-Маруся Літнянська, яка народилася в Уельсі, її батько походив із Купчинців Козівського району. Сінді самотужки вивчає українську мову, навчалася в Українському Католицькому університеті. Особливо популярні щорічні фестивалі «Смак України», під час яких влаштовуємо розпродажі, ярмарки, частуємо учасників свята українськими стравами. Усі зібрані кошти спрямовуємо на підтримку України. Цьогорічний фестиваль був присвячений пам’яті Степана. У святі взяли участь понад 200 осіб, зібрали понад чотири тисячі фунтів, які використовуємо для придбання подарунків дітям загиблих учасників АТО. Спершу ми допомагали воякам на Донбасі — купували бронежилети, шоломи, теплий одяг, а коли держава почала більше фінансувати армію, переключилися на допомогу дітям і біженцям, хоча приватно продовжуємо підтримувати бійців. Свого часу нас вразила історія багатодітної сім’ї із Донбасу — батьки і семеро дітей пішки утікали з-під куль.
— Ваші доньки теж оселилися в Уельсі. Маєте онуків?
— Вони переїхали через кілька років після мене. Навчалися там, старша донька має свій бізнес, молодша працює стоматологом. У мене троє онуків — Максимко, Амілія, Ейвелен. Вони відвідують школу, вчать валлійську та англійську мови, вдома стараємося прищеплювати їм українську мову — співають наші пісні, колядки. Мої батьки вже померли, сестра мешкає у Празі. У Гримайлові самотньо пустує наша хатина…
— Про що мрієте?
— Щоб Україна нарешті вийшла з кризи. Коли збираємося з українцями — тільки про це й розмови. Україна для нас, цитуючи Тараса Шевченка, «неначе цвяшок, в серце вбитий». Розумію, що за день чи два неможливо щось змінити, тому мусимо спільно трудитися для майбутнього нашої держави.