Мешканець Тернопільщини перетворив власне подвір’я у казку (ФОТО)

Проїжджаючи повз садибу Олега та Оксани Котиків у селі Кровінка, що при під’їзді до Теребовлі, ви обов’язково пригальмуєте, аби помилуватися диво-скульптурами, що «населяють» їхнє подвір’я. І виявитеся… далеко не першими, кому «впали в око» неймовірні казкові персонажі, яких «оживили» вмілі руки та фантазія і натхнення їх творця…

— Та тут що не день, то добрий десяток машин зупиняється, — зізнається творець казки, теребовлянський скульптор Олег Котик. — Оглядають, розпитують, фотографуються… Я, коли багато роботи маю, то вже навіть на вулицю не виходжу, пускаю все на «самоплив». Пригадую, як одного разу чималий туристичний автобус зупинився і не рушив доти, доки всі охочі не познимкувалися… А тоді глип — а туристи ще й гроші на лавочці залишили — типу, за «фотосесію»… Друзі жартують, кажуть: коли, Олеже, будеш тут ще щось доробляти, то постав скриньку «На казку»… Кажу: не треба, давайте хоч тут обійдемося без «пожертв»… Казка на те і казка, щоб поринути у неї міг кожен охочий…

А скульптура… з бетону!

Власне, «казка» — це аж ніяк не художнє перебільшення, а чи не найточніше визначення стилю майстра. Бо він і справді творить казку своїми руками! Казкові герої і кумедні «мультяшні» тваринки, чарівні лісові велетні, фантастичні небачені створіння, крилаті дракони, що немов зійшли зі сторінок книг-фентезі… А знаєте, з чого виготовлена уся ця краса?

— Хто не знає — нізащо не здогадається, — каже пан Олег. — Пригадую, як в інтернеті обговорювали «лісовичка», що у нас на подвір’ї: мовляв, гарно витесана скульптура, але ж чи вартувало заради неї таке велике і давнє дерево нівечити? Заспокоїлися, аж дізнавшись, що скульптура насправді… з бетону! Кількасот кілограмів цементу та піску, кілька десятків метрів сталевого дроту, і — головне — невичерпний запас терпіння, натхнення та фантазії — і диво-скульптура готова!

Скульптури з бетону — доволі «молоде» і незвичне творче «ноу-хау», тож на Тернопіллі Олег Котик — єдиний, хто працює у такому жанрі.

— Завжди цікаво щось таке робити, що до тебе — ніхто, — каже чоловік. — Бо класичних живописців і скульпторів – хороших, талановитих — у нас чимало. Я сам також займаюся реалістичною скульптурою і живописом, але завжди шукав якусь «родзинку» і знайшов її у скульптурах з бетону. «Перший млинець» — криниця-грибочок на батьківському обійсті у рідних Ласківцях, яку робив зі своїм братом. Працювали методом «помилок і спроб», самі готуючи цементну суміш, ще й наносячи її за власною технологією, яку я називаю «ластів’ячою». Чому? Бо як ластівка носить на гніздечко прутики, а потім на них примацьовує «будматеріали», так і ми спершу робимо металевий каркас, а потім на нього накидаємо бетон… Треба врахувати безліч нюансів: щоб суміш не була занадто рідкою і не розтікалася, але щоб не була засуха, бо готовий виріб буде розтріскуватися, а ще й треба правильно її на каркас начепити-накидати, щоб усе не сповзло, пише "НОВА".

Бетон більш пластичний, ніж натуральний камінь, а тому з ним легше працювати. Такі вироби стійкі до погодних впливів, їх можна залишати на вулиці, лише час від часу оновлюючи покриття. Ще один плюс — навіть невелика фігурка важить чимало, а тому можна не боятися за збереження садового декору, над яким ви добряче попрацювали. До слова, навіть у нас на подвір’ї зі скульптурної композиції злодії кілька разів намагалися вкрасти — повідривати декоративні елементи: на щастя, їм це не вдавалося, бо вони всі міцно між собою «зв’язані»…

Витвори Олега Котика прикрашають альтанки, ресторани та приватні садиби на Тернопіллі. А ще нещодавно на всю Україну «прогриміла» робота його студентів-дипломників, яку творили під його керівництвом – бетонний «під бронзу» пам’ятник абітурієнту біля Теребовлянського училища культури.

— Оскільки це була студентська робота, — розповідає пан Олег, — вирішили зробити щось дуже «живе» і «незабронзовіле». Скульптуру «охрестили» Славком – і Славко якось відразу став «своїм» у Теребовлі. Раз навіть сам був свідком, як якийсь підпилий дядечко у нього дорогу розпитував і намагався цигарку «стрельнути». А що наша скульптура виявиться єдиним в Україні пам’ятником абітурієнту і спричинить а-аж такий ажіотаж, то ми і сподіватися не могли!

Творять казку у сімейному тандемі

— Специфіка роботи над бетонною скульптурою така,— каже чоловік, — що я у ній «і швець, і жнець»: і зварювальник, і художник — бо ж сам вручну малюю-промальовую ескізи, і скульптор. Допомагає брат Руслан і, звичайно ж, Муза — дружина Оксана.

— Чоловік дуже «скупий» на колір, — каже пані Оксана, — то я додаю його казці барв, розфарбовуючи скульптури… Так у сімейному тандемі і працюємо… Ми разом навчалися у Теребовлянському училищі культури: я була на першому курсі, а Олег — на четвертому, згодом він уже був моїм викладачем, потім і я викладала мистецтвознавство в училищі… так і незчулися, коли взаємна любов до мистецтва переросла у просто взаємну… (сміється, — авт. ). Добре, коли у подружжя спільні інтереси і захоплення, приємно, що у справжній казці зростають наші дітки — чотирирічна Яночка і Артемчик, якому рочок.

— Яночка уже й сама дуже гарно малює та ліпить, — каже пан Олег, — а ще завжди підкидає мені ідеї для творчості, замовляючи улюблених героїв мультфільмів та казок, які я маю оживити в бетоні…

Нині я «креативлю» над нашим сімейним гніздечком у Ласківцях: там я уже дав волю своїй фантазії на повну! І пліт, і альтанка, і оформлення будинку всередині та зовні — усе буде казковим! Тільки б часу на це…

Зате результат вартує і часу, і затрачених зусиль: буває, що люди зупиняються на хвилинку, а потім не хочуть звідсіля — кажуть, у вас тут душа відпочиває… Знаєте, як одна жіночка уже добре постарша — 96-річна, щодня сюди приходячи, казала? «Я коли тут сиджу, мені здається, що я знову в дитинстві…»