Мамі і її дитині з інвалідністю у Тернополі відмовляють у путівці в санаторій

Тернополянка Олена Прохир вже другий рік поспіль одержує відмови у путівці в санаторій бодай у межах Тернопільської області для своєї дитини з інвалідністю.

На своїй сторінці у Фейсбук вона написала:

“Не можу більше мовчати! Вже допекло! І хоча розумію, що це не є питання життя і смерті, та все ж цинізм, наглість і пофігізм наших медичних чиновників просто вражає. Мова йде про те, як у нашій державі (зокрема у файному місті Тернопіль) піклуються про дітей, а особливо про дітей з інвалідністю. Сьогодні черговий раз була у поліклініці і черговий раз мене пофутболили і поганяли по колу.

Моя дитина, яка має інвалідність вже 2 роки чекає своєї “першочергової” черги на путівку в санаторій і не десь біля моря (про це без хабаря можна навіть не мріяти), а тут в межах області. А в цьому “крутому” місцевому санаторії незважаючи на наявність путівки “матері та дитини” і всупереч законодавству чомусь ще вимагають додаткову оплату за перебування мами. Батьки особливих діток добре знають про що йдеться і вже згідні на любі умови, але і тут не так все легко і просто. Тож на мої численні звернення з проханням видати моїм дітям (решта моїх дітей теж мають право на першочергове щорічне забезпечення санаторно-курортним лікуванням, як діти з багатодітної сім`ї) належні їм путівки як у дитячій поліклініці так і в управлінні охорони здоров`я просто сміються мені в обличчя, розказуючи про велику чергу і про те, що навіть приблизно не уявляють скільки ще треба чекати. Пропонують скаржитись куди завгодно – їм по барабану…

Я вже не говорю ще про купу всього, що передбачено законами для людей і зокрема дітей з інвалідністю (і патронажний супровід, і підгузки, і навіть окуляри і ще багато різних послуг і технічних засобів). На практиці цього всього як правило немає…

Але найбільше мене у цій ситуації дивує позиція батьків які “з розумінням” ставляться до відсутності фінансування, та інших “відмазок” і навіть не намагаються хоч якось відстояти права свої дітей…

Наша сім`я не є вже дуже бідною і ще може дозволити собі якось оздоровити дітей за власні кошти і придбати їм все необхідне. Але суть зовсім не в цьому! Це справа принципу. Ми не клянчимо, не просимо, а вимагаємо те що належиться дітям по праву! Чому я маю дарувати це якимось зажравшимся чиновникам? Чому я маю тихенько мовчати, терпіти хамство, зневагу і спокійно спостерігати як абсолютно безкарно і гонорово ігноруються закони. Досить! Крім нас самих ніхто про нас і про наших дітей не подбає, а особливо в Україні, і особливо в Тернополі!”