Житель Тернопільщини пройшов пекло через те, що він… українець (ФОТО)

Петро Шуліковський з Папірні Теребовлянського району пройшов пекло радянських таборів. Його, 15-річного юнака, засудили лише за те, що він — українець. 

Суддя-єврей нахабно зачитав вирок хлопчині: «Вища міра покарання — розстріл». «За що ви мене так тяжко покарали?» — безнадійно мовив останнє слово засуджений. «Ми вас усіх, українців, знищимо!» — суддя з ненавистю грюкнув молотком по столу.

— Радянська влада ненавиділа українців, — розмірковує Петро Петрович. — Хіба це не державний злочин, що за час Голодомору та таборів ГУЛАГу було знищено третину нашого народу?! У період з 1929 по 1953 роки через радянські табори пройшли близько 18 млн. людей, було знищено 9 мільйонів українців. Лише на одному руднику Будучаг на Колимі, де я відбував покарання, замордовано важкою працею і голодом 550 тисяч українців.

Завербувався до Німеччини через скруту

Колишньому політв’язню з Теребовлянщини нині 87 років. Три роки тому він поховав дружину Марію, яка була зв’язковою УПА і також відбувала каторгу на Колимі. Самотність усе більше навіює Петрові Шуліковському спогади про каторжанське життя…

— Вперше мені перепало за Україну в рідному селі ще у 1938-ому році, — розповідає чоловік. — Я тоді належав до молодіжної організації «Луг». Якось повертався з фестивалю у вишиванці, червоній мазепинці, зеленій гімнастерці, як раптом мене перестріли поляки і добряче надавали стусанів через ненависть до українства. Після того я два тижні пролежав. У свої 12-ть я не докінця розумів, чому так сталося, але вразило, що на мені пошматували вишиванку…

Петро тоді мешкав з матір’ю та сестрою, родина дуже бідувала. Як пригадує чоловік, іноді й окрайця хліба не було. А тому, коли у 1942-ому році почалося вербування до Німеччини, хлопець ще з двома односельцями подався у пошуках кращої долі на чужину.

— До Німеччини приїхав 1 квітня. Як нині пам’ятаю родину бургомістра одного із селищ околиці Єни, яка взяла мене за наймита. Повечеряв з господарями і сиджу у куточку, бо ні слова не розумію. «Хайль Гітлер!» — раптом до хати зайшов солдат з карабіном, рубцаком, впевнено клацнув чобітьми. То був син господарів, який служив у німецькій армії. Йому не вдалося вижити у воєнному лихолітті. Нещодавно я дивився передачу по каналі «Travel» («Мандрівки») про Німеччину й упізнав Єну. Для мене стало відкриттям, що в тому містечку був бункер Гітлера. Тепер розумію, чому там велися такі активні дії.

Петрові Шуліковському не довелося бути на фронті. Після втрати сина господарі просили українця залишитися у них за рідного, однак війна змінила усе: ще стріляли зенітки, дорогами тягнулися солдатські ешелони, а Радянський Союз вже святкував перемогу. У серпні 1945-го року був підписаний Потсдамський договір, за яким держави-переможниці поділили між собою Німеччину. Мешканці Єни сподівалися, що їх територія потрапить під американську зону, але вона дісталася червоним. 

Два місяці в таборі Освенцім

— Тоді, хто міг, утікав до Америки, аби лише не потрапити в руки совітів, — пригадує Петро Шуліковський. — Я тоді ще не знав справжнього обличчя радянського уряду. Щоправда, ще в Папірні чув про катування енкаведистами українців у Чортківській в’язниці. Ми з хлопцями ходили дивитися на камери, у яких замурували замордованих. У Німеччині я нічого не знав про страшне воєнне лихоліття в Україні. Ще під час війни отримав від мами листа з проханням повернутися додому. Зібрав торби і подався в дорогу, але під Краковом мене затримали й посадили в Освенцім. У суворій катівні пробув два місяці. Сто грамів хліба і горня чорної кави на день, іноді бруква — такими були «харчі» в концентраційному таборі. 

Петра відпустили, але дорога в Україну для нього була закрита. Після війни юнак подумував поїхати до родичів до Канади, але не встиг… Одного дня до будинку господаря під’їхала автівка й офіцер наказав Петрові їхати з ними в місто Потсдам. 19-річного юнака заклеймували як зрадника держави, за це його судив військовий трибунал. 

— Мене судили за статтею 58/1-а як ворога народу, — каже чоловік. — Я сидів у камері і чекав з дня на день, що мене поведуть на розстріл. Розраджував нас німецький агент — 80-річний пан Мантойфель, теж засуджений до страти. Він напам’ять читав співкамерникам роман Майн Ріда «Вершник без голови». Знаючи, що його чекає розстріл, він до останньої миті залишався педантом — охайно тримав капелюх, плащ. З нього кепкували: «Навіщо так берегти одяг, і так не забереш з собою». Після розстрілу конвоїр передав мені його речі… «Тобі замінили покарання на 15 років каторги», — я не знав, чи радіти таким словам слідчого. Радянській владі потрібна була робоча сила, а тому переглядали справи і гнали усіх на Колиму. 

Наворожив, що через 50 років повстане Україна

Засуджені у Німеччині «зрадники держави», серед яких були навіть фронтовики, які мали нещастя попектися на «самоволці», не хотіли їхати на каторгу у Радянський Союз, дехто з них вистрибував з потягів, що прямували на Схід. У березні 1945-го у переповненому вагоні, на підлозі біля «буржуйки», Петро Шуліковський добирався із засудженими до пересильного пункту Орша в Білорусі. 

— У пересильному пункті ми пробули два місяці, спали напівсидячи на вузеньких лавках, — продовжує розповідь колишній каторжанин. — Згодом нас доправили на станцію Новосади. Я ледве ходив, на мене страшно було глянути — лише шкіра та кістки, на ногах рани... Мене призначили на роботу в столярний цех, але через місяць комісія направила в оздоровчий пункт, там краще годували, бо у звичайній їдальні давали лише суп з кропиви і хліб. Навики столярської роботи, які я здобув у Новосаді, згодом врятували мене на Колимі. 

Якось недільного дня до Петра підійшов каторжанин з сусіднього бараку і запропонував поворожити. «У твоєї мами є два брати, але вони дуже далеко, а у тебе — дві сестри?» — пильно вдивляючись юнакові в очі, перепитав незнайомець. «Так», — відповів Петро. «Тебе чекає далека дорога, там будеш мучитись, але знайдеш свою долю, одружишся, у тебе народиться донечка. А через 50 років повстане твоя рідна Україна, за яку тебе засудили», — сказав каторжанин. «Звідки ви знаєте?» — «У тебе на обличчі все написано». «А хто ви?» — «Професор магії». Ця загадкова розмова, як її не відганяв Петро Шуліковський, завжди нагадувала про себе, адже все так і сталося.

Потрапили в пекло…

— У 1948 році нас привезли до Москви на комісію, — розповідає мешканець Папірні. — «Нас на Магадан готують…» — перешіптувались чоловіки. Далі нас три місяці везли потягом до Совєтської Гавані в Хабаровському краї. Там ми зимували. У бараку я зустрів земляка Володимира Афінця зі Слобідки Теребовлянського району. А згодом у Магадані мої шляхи перетнулися з отцем Горинем з Кобиловолоків, який свого часу був наставником «Лугу». Ці зустрічі гріли на чужині. А вже навесні 1949-го року кораблем «Фелікс Дзержинський» нас доправили до Магадана. У пересильному пункті загнали до лазні, поголили, дали одяг, черевики. Вийшли на вулицю і один одного не впізнаємо (усміхається, — авт.). 

Так ретельно готували каторжан до найстрашнішого. Петра Шуліковського та ще 48 в’язнів доправили в табір на півострів за двісті кілометрів від Магадана. Там, неподалік селища Устюмчук, був рудник Будучаг, назва якого у перекладі з місцевої мови означає Долина Смерті.

— Висадили нас в долині, а над нами висить величезний червоний диск, — розповідає чоловік. — Нам сказали, що це — сонце, такого сонця я більше ніде не бачив. «Ми точно в пекло приїхали!» — казали каторжани. Табір був розташований під хребтом сопки. Після п’ятнадцяти днів карантину усіх відправили в штольню, лише мене й одного естонця — в будівельний цех. Власне, тому я й залишився живий, бо в руднику добували олово, від пилу та випарів працівники за півроку помирали. Із тих каторжан, з якими я прибув у табір, ніхто не вижив. Щоранку ми лише чули: «Той помер, і той помер…» Мешкали ми у тридцятиметрових бараках, спали по четверо на нарах, восени, бувало, й по восьмеро, а навесні — по двоє, по одному — за зиму повмирали. Там була спеціальна долина, де скидали тіла каторжан. Витягне конвоїр за ворота, проб’є багнетом і... 

На Колимі зустрів свою долю — Марію

У 1952-ому році рудник Будучаг вичерпав запаси і каторжан переселили в інші табори. Петра Шуліковського відправили на будівництво електростанції, а 1 травня 1954-го звільнили, під конвоєм доправили на копальню Мальдяк, дали гуртожиток і чоловік влаштувався на вільнонайману роботу. У 1958-ому році каторжанина повідомили, що Верховний Суд СРСР переглянув його справу і реабілітував. Петро Шуліковський чекав тієї миті…

На далекій Колимі Петро знайшов свою долю — Марію Олійник, колишню зв’язкову із Золотників Теребовлянського району. Жінка у таборі Вакханка промивала олово, яке чоловіки добували в руднику, а взимку працювала на лісоповалі, там і зустрілася з майбутнім чоловіком. У 1955-ому році відгуляли скромне каторжанське весілля, а через рік народилася донечка Мирослава. Отримавши паспорти, подружжя хотіло повернутися в Україну, але не зважилися податися в таку далеку дорогу з немовлям. А тому до 1962 року мешкали на Колимі. Пан Петро працював бульдозеристом, утримував сім’ю, але Україна після двадцяти років розлуки все більше вабила його.

— За табірні роботи після реабілітації нам мали перерахувати заробіток, — розповідає Новій Тернопільській газеті чоловік, — але Хрущов схитрував: реабілітованим після 1 січня 1958 року дали гроші лише за три місяці, але для нас і то було добре. Ми з дружиною вперше за ті важкі роки купили одяг для себе, для дитини, дещо для помешкання. У 1962-ому дочекалися повернення в Україну. Але нам, двом політв’язням, непросто було прижитися тут. Маріїного батька розстріляли, їхню хату у Золотниках зайняв начальник пошти. На дружину тиснули, аби вона залишила сім’ю і виїхала в будь-яке інше місто України. 

Вдруге поїхав на Колиму, аби… заробити стаж

Аби уникнути переслідувань, Шуліковські переїхали до Кривого Рогу. Згодом у подружжя народився син Олег. І лише через десять років вони повернулися на рідну Тернопільщину. 
— Ще коли я виїжджав з Колими, дали документи, що підтверджували моє двадцятирічне перебування у тому далекому краї і що маю право іти на пенсію у 50 років, — каже Петро Петрович. — Минув час, і я звернувся до Тернопільського соцзабезу, аби оформити пенсію, та мені повідомили, що вже скасували ту постанову. Нові вимоги передбачали право на пенсію у 55 років, але за умови стажу на Колимі 15 років. От тобі й на! Мені бракувало року і п’яти місяців. У мене був колимський стаж навіть більше 15 років, але не календарний, а тому наприкінці 70-их поїхав ще раз у Магадан. 

Для Петра Шуліковського та поїздка була не тільки мотивована потребою «добрати» стаж, а й бажанням ще раз глянути на ті місця, де минули двадцять років його життя. Приїхав на ту ж копальню, влаштувався бульдозеристом. Влітку 1978 року поїхав на рудник Будучаг, пройшовся на 23-ій кілометр на сопку. На місці центрального табору була птахофабрика. Незабутньою стала розмова з місцевим старожилом, колишнім інженером з Вінниці, який так і не повернувся на Батьківщину. «Не бійтеся, я колишній каторжанин», — розвіяв тривогу незнайомця Петро Шуліковський. Чоловіки згадували важку працю у руднику, про катування українців і разом здійняли молитву за наш народ під колимським небом…

tabir 4
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

Коментарі

Суспільство
Український музикант Віктор Павлик і його молода наречена Катерина Репяхова перенесли весілля через пандемію коронавірусу. Про це Репяхова написала у своєму Instagram, пише УНІАН. Про можливе перенесення Катерина заявляла раніше, а зараз пара визначилася з датою. Вона відзначала, що весілля перенесеться, якщо не відкриються кордони. Церемонія одруження планувалася на 10 червня, але, за словами Репяхової, все переноситься на серпень.
Кримінал
Таємне викрадення чужого майна інкримінують працівники Тернопільського відділення поліції жителю району. Підозрюваному загрожує штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.   До працівників територіального відділення поліції звернувся  мешканець села Байківці. Чоловік повідомив, що потерпів від рук свого приятеля, який таємно привласнив його майно....
Суспільство
Одну з головних ролей у короткометражному фільмі "Однокласник", який знімають у файному місті, зіграв тернопільський актор та каскадер Олександр Алексєєв. Як каже сам Олександр, оригінальний сценарій фільму "Однокласник" і професійний підхід режисера і знімальної команди надихали його створювати образ людини з кардинально протилежною від власної позицією до життя, пишуть Тернополяни. Це по-справжньому було випробуванням, бо змінити потрібно було не ті...
Суспільство
У Слов’янську на сході України експерти проводять слідчий експеримент у справі обвинуваченого Італією у вбивстві гвардійця з Тернопільщини Віталія Марківа. Фахівці намагаються встановити  обставини загибелі італійського фоторепортера Андреа Роккелі та російського перекладача Андрія Миронова 24 травня 2014 року.  Як повідомляють в МВС, над цим працює група експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз та Київського політехнічного інсти...
Кримінал
В Апеляційному суді Тернопільської області скаргу щодо зміни запобіжного заходу підозрюваній у вбивстві іноземця вирішили слухати без присутності громадськості та журналістів. Суддя прийняла таке рішення зважаючи на те, що на момент скоєння злочину затримана була неповнолітньою. Попри закрите засідання, нові подробиці у справі розповів адвокат, який представляє потерпілу сторону – сестру вбитого – Сергій Хлєбніков. – Згідно з матеріалами справи, які сторон...
Пригоди
Копію фортеці, котра височіє на Замковій горі, виготовив собі на власному подвір’ї кременчанин Володимир Крутевич. Саму ж фортецю змурував із каміння, котре довгий час збирав на Замковій горі. Як фаната фортеці, його цікавить все до дрібниць. І вже не одне десятиліття він вивчає та досліджує Бону.  Володимир каже, що досконало вивчив історію та легенди пов'язані із таємничою Боною, гадає, що знає про неї майже все. А от задум зробити таку імпровізацію на в...
Суспільство
Кабінет Міністрів дозволив відновити роботу готелів в Україні. Все ж – з обмеженнями. Зокрема, обов’язкове носіння маски, обмежена кількість перебування людей у приміщенні. Є й нюанси, які стосуються харчування у готелях. Адміністарторка одного із готельно-ресторанних закладів Тернополя Тетяна Лановецька зустріла знімальну групу т1 в масці та рукавицях. Жінка розповідає, радіє, що нарешті повернулась до роботи. Розуміє, що раніше працювати готельному бізне...
Суспільство
Віталій Козубський зацікавився горами майже у 40 років. На українській Говерлі чоловік досі не був. Поза горами Козубський – директор комунального підприємства. Та він переконаний: у старості згадуватиме не роботу. Тепер йому 44, і він зійшов на найвищу гору світу у вишиванці. Навіщо він це зробив, скільки це коштувало та як до його захоплення ставляться чотири доньки і дружина, Віталій розповів BBC News Україна. Є життя до і після Евересту. Це така сама з...
Кримінал
17-річна жителька одного із сіл Тернопільського району, яку підозрюють у вбивстві 24-річного студента з Конго, готується днями зустріти у СІЗО своє повноліття. Кажуть, з іноземцем вона зустрічалася і, навіть, представила свого нареченого рідним. Втім, на зміну романтиці прийшли часті сварки. Останній конфлікт став фатальним для африканця. Що трапилося між ними тієї ночі достеменно невідомо, але Соломія нанесла потерпілому смертельні удари ножем по місцю йо...