• Головна
  • Сім’я, у якій нараз варять 10 літрів борщу і 500 вареників (фото)
19:30, 22 грудня 2012 р.

Сім’я, у якій нараз варять 10 літрів борщу і 500 вареників (фото)

Ольга та Микола Вівчарики із селища Гримайлів, що на Гусятинщині, єдині у районі зважилися відкрити дитячий будинок сімейного типу.

20 січня виповниться чотири роки з дня його заснування. Нині під опікою подружжя восьмеро дітей: найстаршій Марійці – 19 років, Христині – 16, Івану – 13, Михайлові – 11, Оксані та Петрові – по 10, Павлині – 7, а наймолодшому Олександру лише 4 рочки. Окрім того, у подружжя двоє рідних дітей – 22-річна Оксана та 20-річний Мирослав. Саме завдяки синові Ольга та Микола й відкрили дитячий будинок сімейного типу.

– Мирослав прикутий до інвалідного візка, – розповідає Новій Тернопільській газеті Ольга Михайлівна. – Він народився з легкою формою дитячого церебрального паралічу, прикульгував на ліву ногу, а в чотири роки у нього виявили онкологічне захворювання. Лікування було доволі складне, Мирославчика буквально повернули з того світу… Син навіть пішов у перший клас, однак стан його здоров’я поступово почав погіршуватися. Мирославові все важче було ходити і у вісім років він був змушений сісти в інвалідний візок.

Коли Мирослав захворів, пані Оля пообіцяла собі зробити якусь добру справу як подяку Господові за те, що врятував життя її синові.

– Десять останніх років я працювала бухгалтером у Гримайлівській обласній комунальній санаторній школі-інтернаті для дітей із захворюваннями органів травлення, – каже Ольга Вівчарик. – Власне, там і почула про програму розвитку дитячих будинків сімейного типу. Вдома розповіла чоловікові й дітям. На сімейній раді ми вирішили зголоситися бути батьками-вихователями й почали збирати усі необхідні документи. Думаю, завдяки нашій ініціативі та великому бажанню створити цей будинок нам усе вдалося. Адже спершу районна адміністрація не дуже охоче йшла нам назустріч, а коли її очільником став Степан Турецький, він нам допоміг. За рахунок бюджетних коштів зробили капітальний ремонт та перекрили дірявий дах, а усі меблі були куплені за кошти спонсорів. Уже 20 січня 2009 року ми святкували відкриття будинку сімейного типу.

Дитячий будинок розмістився у колишній колгоспній конторі. На 220 квадратних метрах є велика кухня, зала, вісім спалень та ванна кімната.

– Розповідали, що колись у цьому будинку жив управляючий пана, у власності якого був Гримайлівський замок, – каже Ольга Михайлівна. – Він також опікувався дітьми-сиротами. У будинку неподалік від нас був сиротинець, тому, можливо, не випадково тепер тут наш будинок сімейного типу.

«Мама мене покинула…»

Першими родина Вівчариків взяли під опіку братів Івана та Михайла.

– Я знала їх, ще коли працювала в інтернаті, – зауважує “багатодітна” мати. – Перед святом Миколая малеча часто прибігала до бухгалтерії подзвонити рідним. Якось дивлюся – хлопчина у великому картузі заглядає, запитую його: “Ти теж хочеш мамі подзвонити?”, а він з таким серйозним виразом обличчя: “Ні, мама мене покинула…” Так я й познайомилася зі старшим Іванком, а потім і з Михайлом. Їхню матір вважають зниклою безвісти. Кілька років тому сестри забрали її до Росії, думали, може, у чужій країні опам’ятається, але вона пропала. Чи жива? Рідні не знають. В Україні залишилася бабуся хлопчиків, які фактично з нею виросли, однак через інвалідність вона змушена була віддати їх до притулку. Тепер час від часу телефонує та навідується до них. Михась з Іванком – зведені брати, у них є старша сестра, народжена від першого шлюбу матері. Від їхньої бабусі я дізналася, що у доньки був дуже хороший чоловік, але коли він поїхав на заробітки, вона пустилася берега. Аморальної поведінки дружини чоловік не зміг витерпіти, розлучився і забрав доньку. Однак на жінку це аж ніяк не вплинуло, вона й далі вела розгульне життя, так і “знайшлися” Іванко, а потім Михась. Тепер вони мої, — усміхається Ольга Михайлівна.

«У мене – найкращі діти»

Напередодні відкриття будинку сімейного типу Ольга та Микола познайомилися з сестрами Марійкою, Оксаною та Павлиною, які згодом стали вихованцями подружжя.
– Служби опіки все-таки за те, щоб рідних братів чи сестер не розлучати, – пояснює жінка, — а ми з чоловіком не мали нічого проти. Обираючи дітей, покладалися перш за все на інтуїцію, слухали, що нам підкаже серце. Знаєте, я жодного разу не пошкодувала про свій вибір, у мене – найкращі діти!

Марійка, Оксана, Павлина – сироти при живій матері. Через надмірну любов до оковитої жінку позбавили батьківських прав, однак зрідка вона згадує рідних кровинок і навіть приїжджає побачитися з ними.

– Якось дітям навіть дали дозвіл поїхати до неї в гості, але горе-мати так напилася, що навіть не змогла відвезти дітей назад, – згадує пані Ольга. – Дівчатка були дуже засмучені, казали, що їм дуже соромно і що більше до неї не поїдуть.

Історія ще одних вихованців – Петра та Христини – схожа, але у них померла мати, а батько – безпробудний пияк… Мати наймолодшого, Сашка, нині перебуває у місцях позбавлення волі, хлопчик її зовсім не пам’ятає.

– В усіх цих дітей покалічені долі, однак ми з чоловіком намагаємося створити їм домашній затишок, яким вони з волі обставин були обділені, – каже Ольга Михайлівна. – На мою думку, будинки сімейного типу себе виправдовують, адже діти відвідують звичайну школу, садочок. У нас нема чіткого графіка, як в інтернаті: сніданок, обід, вечеря. Уже привчила дітей, що вони можуть будь-коли прийти на кухню і взяти собі канапку чи печиво, якщо зголодніють. 

На початку, як зізнається Ольга Михайлівна, їй було доволі важко звикнути до нового побуту, адже готувати доводилося на 12 осіб.

– Якби не чоловік та донька, не знаю, як би з усім дала раду, – каже жінка. – У нас нема поділу на чоловічі та жіночі обов’язки. Микола готує не гірше за мене. На раз варю десять літрів борщу або супу, а в неділю наліплюємо близько 500 вареників. Дещо з’їдаємо самі, а решту даємо Оксані, Марійці та Христині з собою на навчання. Оксанка – студентка 4-го курсу Тернопільського медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, Марійка – другокурсниця Тернопільського національного економічного університету, а Христинка – першокурсниця Скалатського професійного училища. Тепер я так “набила” руку, що все встигаю і мені вже звично. Щоправда, трохи влітку важко, бо, окрім невеликої господарки, маємо ще два гектари городу. 

Жінка розповідає, що діти відповідно до свого віку допомагають їй на господарці, чергують на кухні.

– Діти уже порівняно великі: Іванко ходить до сьомого класу, Михась – до п’ятого, Оксанка – до четвертого, Павлинка – до другого, а Сашко – у дитячий садок, тож тепер вони – мої помічники, – усміхається жінка. 

Найбільше пані Оля хвилюється за те, щоб діти добре вчилися у школі, адже, на її думку, лише так можна в майбутньому заробити на шматок хліба.

– Діти у школі серед друзів бачать, як ми ставимося до них, вболіваємо за їхні перемоги та гарні оцінки, – каже жінка. – Діти відвідують музичні гуртки: Павлинка з Оксанкою грають на баяні, Михась – на трубі, Петро – на сопілці. Оксанці дуже важко дається навчання, тож з нею займається репетитор, з рештою даю раду сама. Щоправда, усі вони ходять до репетитора з англійської мови.

Усі вихованці кличуть Ольгу Михайлівну мамою. Найперше це слово вона почула від наймолодших, адже вони своїх рідних матусь практично не пам’ятають.

– Для мене тепер вони як рідні, за кожного хвилююся, стараюся дати їм усе найкраще, – каже “багатодітна” мати. – А вони, у свою чергу, віддячують любов’ю та усмішками. На свята я не залишаюся без подарунка, наймолодші дарують мені щось зроблене своїми руками. А як мене гарно привітали з Днем матері! Дітки нарвали квітів у саду та з букетиками в руках навперебій декламували віршики про маму. Що й казати, вони – моє щастя!..

simia 500

simia 500

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію

Коментарі

Оголошення
live comments feed...