Житель Тернопільщини, який пережив Дебальцеве і Золоте: найстрашніше – прощатися із загиблими друзями

Для не дуже великого села Шупарка, що на Борщівщині, відкриття спортивного клубу — справжня подія. Простора зала у жовто-синіх кольорах, «Слава Україні!» на стіні і в кутку зали — військова форма з багатьма нагородами…

Спортклуб «Фенікс» торік у серпні відкрив 25-річний уродженець села Ігор Задвірний, повернувшись із зони АТО, пише НОВА. Каже, назву клубу обрав не випадково — йому дуже подобається легенда про міфічного птаха фенікса, який щоразу відроджується із попелу. «Усі ми, «обпалені» війною, повернувшись, фактично, вчимося жити заново, — зазначає Ігор. — Відкриття спортклубу допомогло мені знайти себе у «цивільному» житті, а для нашої сільської молоді відкрило нові горизонти…»

На війні рятував… спорт

— Спортом я почав займатися ще з шести років, — розповідає «НОВІЙ…» Ігор Задвірний. — З шести років «зависав» на турніках, так до дев’ятого класу і прозаймався… Згодом, коли вступив до ліцею у Борщові (за спеціальністю маляр-плиточник-штукатур), почав займатися бойовим гопаком, а також вільною боротьбою. Після цього був Борщівський агротехнічний коледж (факультет будівництва та цивільна інженерія) і захоплення боксом та кікбоксингом. Закінчивши коледж, вирішив податися на військову службу за контрактом у Збройних силах України. Служив у Хмельницькому,  8-ий полк, сили спеціального призначення. Служити мені подобалося, як кожен, хто професійно займається спортом, я звиклий до дисципліни та сталого розпорядку дня. Все було добре і спокійно. Це був серпень 2013-го, до війни, яка все змінила, залишалося трохи більше, ніж пів року…

Звичайно, з початком бойових дій на Сході я зрозумів, що рано чи пізно потраплю туди. Чи було страшно? Радше, ніяк до кінця не міг повірити, що це все відбувається насправді… Спершу ми охороняли аеродром у Харкові, згодом усе ближче і ближче «присувалися» до зони АТО, аж поки не потрапили на передову. Рідним — мамі, татові, сестрі — відразу ж чесно сказав, де я. Вони, звісно, хвилювалися, але знаючи мій упертий характер — раз уже за щось взявся, то обов’язково доведу це до кінця, відмовляти мене навіть не пробували…

Проте намагався за будь-якої можливості зателефонувати додому і сказати, що зі мною все гаразд. Артемівськ, Дебальцеве, Краматорськ, Золоте, Болотяне — така моя воєнна географія. Працював у розвідці. Важко було і фізично, і морально. По пів року жити в бліндажах у лісах, щодня ризикувати життям, виходячи на напружені бойові завдання. Та найстрашніше — прощатися з друзями… Все можна подолати, пережити — і страх, і побутові незручності, і холод, і багато чого іншого, але найболючіше бачити, як гинуть твої побратими, ті, з ким ти стільки часу провів пліч-о-пліч. Але, разом з тим, війна дала мені справжніх, надійних друзів, змусила переосмислити багато життєвих цінностей… Таке побратимство одне із найсильніших, хлопці, з якими служив, мені нині і справді — мов брати, запрошують на хрестини, бо нещодавно відразу у двох друзів народилися дітки. А я не завжди маю змогу до них вибратися, бо в самого «під крилом»… аж 45 дітей! (Сміється, — авт.)  Це все мої підопічні зі спортклубу, я їх туди загітував і тепер за них відповідаю…

Універсальної поради, як психологічно вистояти на війні, немає. Когось підтримують дзвінки додому, іншим допомагають розмови з бойовими побратимами чи капеланом, а хтось у вільний час займається спортом. Мене у цей непростий час, зазначає Ігор, чи не найбільше рятував спорт. Під час одного із візитів до нас волонтери, почувши про моє захоплення спортом, привезли боксерські груші та рукавиці… У Старобільську на Луганщині, де ми певний час базувалися, в одному із закинутих дитячих таборів ми з побратимами облаштували собі «мініспортзал», де тренувалися, аби трохи розвіяти думки і «скинути» адреналін після того, як повернувся із завдання.

Ігор небагато розповідає про війну — але коли бачиш нагороди на його військовій формі, розумієш, скільки всього за його скромним «та що там розказувати…». Натомість аж сяє, коли розповідає про своє «дітище» — омріяний спортклуб у сільській глибинці.

На заняття до спортклубу возять навіть за 20 кілометрів

— Я демобілізувався 1 серпня 2018 року, а спортклуб у рідній Шупарці відкрив уже 20 серпня. Ще збираючись додому, вже знав, чим буду займатися, — каже Ігор Задвірний. — Це, мабуть, мене і врятувало від депресії після повернення із зони АТО. Адже після всього побаченого і пережитого дуже важко залишатись таким, як раніше.  Ніхто не повернувся з війни таким, як був. У багатьох не вистачає сил витримати ще одну війну — війну із бюрократичною машиною, людською байдужістю, нерозумінням оточуючих, більш ніж скромною допомогою держави…

Хтось замикається у собі і відгороджується від близьких, ще хтось заглядає у чарку, намагаючись таким чином втекти від реальності. Мені теж було дуже нелегко, але я жодного разу не «зірвався»… Я ж спортсмен,  не п’ю і не курю, і найбільшу розраду мені приносить улюблена справа. Я вдячний фахівцям Борщівської районної філії Тернопільського обласного центру зайнятості, які мені надзвичайно допомогли, а також сільському голові Шупарки Марії Якимівській, що посприяла із виділенням приміщення. Ремонт робив сам разом із друзями, і дуже скоро нововідкритий спортклуб наповнився дитячим гамором. Нині під моєю орудою 45 дітей від 5 до 15 років. Причому це діти не лише з нашого села, а й із сусідніх — їх на заняття навіть за 20 кілометрів привозять! З дівчатками займаюся гімнастикою, аеробікою, кросфітом, для хлопців – вільна боротьба, кікбоксинг, тхеквондо.

Сам теж беру участь у змаганнях, а ще навчаюся в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка на факультеті фізичної культури. Нині я уже задумався над розширенням спортклубу, тож, можливо, візьму ще одного тренера з-поміж вихованців клубу, адже вони дуже швидко вчаться й прогресують. Більше того, ми з дітками уже і в змаганнях неодноразово участь брали — їздили до Хмельницького, Черкас та Кам’янця-Подільського і всі діти отримали нагороди та призові місця. Пишаюся ними, вони просто молодці! А коли торік у листопаді ми провели змагання у нашій рідній Шупарці, дитячому (та й моєму, чесно кажучи, також) щастю не було меж!

На прикладі одного села, однієї справи, одного спортклубу я б хотів показати, що надзвичайно важливо, коли держава не повертається  спиною до тих, хто повернувся з війни. Я мрію про те, що коли повернуться додому усі, хто нині захищає нашу Батьківщину, наше суспільство навчиться гідно зустрічати з війни не лише загиблих, а й живих героїв.