Як хлопець із глухого села Тернопільщини став астрономом світового масштабу (інтерв’ю)

Не багато тернопільська земля народжувала людей, яких при житті називають геніями. Одним з них, безперечно, є дослідник Всесвіту Іван Климишин. Найвідоміший український астроном Іван Климишин відсвяткував 80-річчя.

З-поміж величезної кількості наукових книг він є автором «Історії астрономії», за якою цей предмет вивчають студенти вишів не лише України. А ще пан Іван чотири рази був удостоєний звання «Людина року» за версією Американського біографічного інституту, до того іменем Івана Климишина названо планету в Сонячній системі. На наступний день після свого 80-ліття всесвітньо відомий астроном поспілкувався з журналістом «Номер один», якому повідав чимало цікавих історій зі свого життя.

У 12-13 років 25 разів прочитав апостола над покійниками

– Іване Антоновичу, Ви уявляли коли-небудь, що станете астрономом зі світовим ім’ям?

– Я простий хлопець із глухого села на Тернопільщині. У мене ніколи не було бажання стати відомим. З 11 років був на крилосі як псаломщик. Згодом і апостола у православній церкві читав. У 12-13 років уже разів 25 прочитав апостола над покійниками. Готувався стати священиком, але через хворобу довелося відмовитись від своєї мрії. У 1956 та 1959 роках у мене виявили відкриту форму туберкульозу. На той час цю хворобу можна було тільки залікувати, а не вилікувати. Внаслідок хвороби в мене розвинувся плеврит. Лікування не давало позитивних результатів, тому довелось займатися своїм здоров’ям самому. Я сам колов собі по чотири уколи на день, правда, був час, що я сісти не міг, проте до 1960 року повністю одужав. Хоча лікарі казали, що я і до 30 років не доживу. Через деякий час хвороба повернулася. У 1969 році сумішшю медичних препаратів мені практично зруйнували вестибулярний апарат, після чого лікарі заборонили приймати будь-які ліки. Тому здався на милість Божу і за порадою лікарів почав оздоровлюватися гірськими мандрівками. Обійшов усі вершини Карпат, крім Дрофи та Близниці. Вісім разів був на Говерлі. Загалом, змалку я був фанатично віруючий, потім почав помаленьку дещо осмислювати, думаю, що віру в Бога зберіг, але до віри людей, які часто говорять про Бога, ставлюся критично.

– Як астронома й доктора фізико-математичних наук не затягнули в КПРС?

– Заступником секретаря парткому університету, де я працював, був дуже хороший хлопець. Коли він агітував мене до вступу, то я йому й сказав: «Знаєш, у мене батьків брат 17 років сидів у тюрмі, двоюрідний батьків брат загинув як повстанець, третій, вже мій двоюрідний брат, помер у тюрмі під Томськом – мене ж не пропустять з такими «хвостами». І пішов він з тим до партійної комісії, а повернувшись, запевнив мене, що ніяких пересторог мені до вступу не буде. А тоді я йому вже кажу відкрито: «Знаєш, я проста людина з села і чесний чоловік: знаю, що комуніст має бути переконаним атеїстом та ще й має вести атеїстичну роботу, а я – віруюча людина!». І він аж після цього дав мені спокій, хоч мене за таку позицію добряче чавили. Зокрема, в 1967 році не пустили у Прагу на Міжнародний астрономічний з’їзд, на якому я мав виступити з доповіддю, а в 1975 році, коли на найвищому освітньому рівні в CРСР було ухвалено рішення в 17 із 139 педінститутів відкрити спеціальність «учитель фізики й астрономії» і, річ ясна, організувати кафедри астрономії, а це стосувалося й Івано-Франківського педінституту, – до цього не дійшло. В обох випадках справу «різали» вже у парткомах.

– За останні 100 років лише троє авторів написали «Історію астрономії». Хто вони і в чому причина такої малої продуктивності в цьому напрямі?

– Причини дві. По-перше, страшенно марудна й кропітка справа, яка займає багато часу, що йде на пошук конкретних фактів-відкриттів в окремих галузях науки і водночас в окремих астрономічних установах світу. Але головніше, мабуть, те, що кожен, хто працює в тій чи іншій галузі, намагається реалізувати свої наукові задуми і зробити доповіді на тому чи іншому міжнародному симпозіумі чи колоквіумі. Це стосується всіх поколінь астрономів. Тож «Історію астрономії» опублікував у 1898 році англієць А. Беррі, в 1961-му – голландець А. Паннекук, і оце в 2000-му – ваш покірний слуга, українець Іван Климишин.

На рідному хуторі писалися найбільші мої наукові праці

– Незважаючи на те, що все здавалося б вивчено і досліджено в астономії, але Ви і далі працюєте. Де знаходите натхнення?

– Усе літо проводжу разом з рідними на хуторі “Вільний птах” (так хутір називають у сімейному колі вченого). Тут ректор далеко, а Господь над головою. На хуторі відпочиваю і шукаю натхнення для подальшої праці. Прокидаюсь о 4:15. Справа в тому, що о 5:07 у мене на хуторі сходить сонце. Я мушу встати за годину до того, щоб побачити, яка на небі астрономічна ситуація. Саме на рідному хуторі писалися найбільші мої наукові праці. Кожне друге речення переписую близько шести разів. Тексти набираю на друкарській машинці. Правда, вона в мене трохи зіпсована, тому змушений рукою тягнути каретку, щоб не накладалась літера на літеру. Пригадую, під час написання “Історії астрономії”, матеріали на яку збирав близько 10 років, трапилась неприємність. Рукописи для книги в об’ємній папці (десь третина книги) забув у шафі в стодолі на хуторі. Прийшли мисливці і розпалили нею вогнище. Я на три тижні зліг від такого горя…

– Нещодавно про кінець світу не говорив хіба що лінивий…

– Всі хочуть дізнатися про кінець світу. Але про це не знає ніхто. «Про день же той чи час ніхто не знає – ні янголи небесні, ні Син, але тільки Отець», пише Святе Письмо. У своїй книзі «Відкриття нашого всесвіту», в розділі «Насамкінець – про кінець», я подаю низку передбачень кінця світу. Ледь не кожного року протягом останніх трьох десятиліть передбачався апокаліпсис. Загалом же історія знає вже чимало пророкованих дат, котрі так і не збулися.

21 грудня 2012 року відбувся традиційний щорічний день зимового сонцестояння, який більшість людей пережили абсолютно непомітно. То були найкоротші дні року. Черговий кінець світу я радив сприйняти з гумором і тішитися, що ми його пережили. Я тільки боявся, що від того, що люди накупують сірників та свічок і спровокують вдесятеро більшу кількість пожеж, ніж зазвичай...

– В українській школі дарвінізм і нині – непохитне вчення. Ваші останні праці щодо пошуків першооснов буття спрямовані на послаблення його позицій?

– Не маю жодного наміру «виставляти мавпу» за шкільний поріг. Учням поки що вкладають у голови лише еволюційну теорію, яка твердить, що природа сама створила живі організми, людину зокрема. Я ж хочу, щоб діти знали й іншу точку зору щодо походження світу в цілому і нашої появи на цій Землі. Тобто природа не могла самотужки все це зліпити, бо їй не вистачило б ні часу, ні матеріалу. І це не Климишин сказав. Як влучно зауважив видатний англійський астроном Фред Хойл: «Та не мучилася природа наосліп, бо надінтелект від початку дав їй програму».

– Іване Антоновичу, як Вам вдається у такому поважному віці зберігати таку енергійність?

– За літо з’їдаю три копиці кропиви. Всі делікатні трави в Україні уже попропадали, а зате кропива росте двометрова. З верхніх чотирьох чи шести листочків я роблю салат. Також можна зібрати кропиву, прокип’ятити і притушити зі сметаною та часничком. Це дуже смачна та страшенно корисна їжа.

– Які почуття при величезному послужному списку досягнень і нагород сьогодні Вас навідують найчастіше?

– Відколи себе усвідомлено пам’ятаю: туга за досконалістю й розпачливий сум — які ми все ж таки недолугі й недосконалі... А щодо моїх наукових здобутків чи успіхів, то кожна чесна робота важлива і перед собою, і перед Творцем. Можливо, недаремно днями за вагомі заслуги перед світовою науковою спільнотою та особисте визнання віри Папа Римський Бенедикт XVI нагородив мене грамотою, «уділяючи своє апостольське благословення й бажаючи щедрої Божої благодаті та небесних ласк»...

P.S.: 80-річний ювілей Івана Климишина паралельно відзначили одразу в двох областях. Так, у Державному архіві Тернопільської області відкрилася виставка «Іван Климишин. Людина планети», а в Івано-Франківській обласній науковій бібліотеці проходить ювілейна виставка-портрет «Академік Іван Климишин: збагнути світ і себе в ньому».

БІОГРАФІЯ

Іван Климишин народився17 січня 1933 року в селі Кутиськи Кременецького повіту (нині Лановецький р-н) у родині селян Антона і Ксенії Климишиних. Екстерном закінчив Львівську СШ №8 (1950 р.), фізичний факультет Львівського університету ім. Івана Франка (1955 р.) та аспірантуру за спеціальністю астрофізика (1958 р.).

Доктор фізико-математичних наук, професор кафедри теоретичної та експериментальної фізики, почесний професор Прикарпатського національного університету, член Міжнародного астрономічного союзу, почесний член Української астрономічної асоціації, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. У творчому доробку – 56 монографій, підручників, навчальних посібників, науково-популярних книг, окрім цього, понад 300 наукових й науково-популярних статей. За Союзу у 80-х роках був головою Комісії з астрономії при Міністерстві освіти СРСР, віце-президентом Ради з підготовки астрономічних кадрів при Академії наук СРСР, головою Комісії з історії астрономії при Астрономічній раді АН СРСР. У серпні 1993 р. малу планету №3653, що обертається навколо Сонця між Марсом і Юпітером, назвали ім’ям «Климишин». У 1994-му, 1995-му, 2000-му й 2011 роках Американський біографічний інститут визнав Климишина «Людиною року» та удостоїв окремого запису у книзі «Великі мислителі ХХI століття». Також Іван Климишин нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.