«Де був ти, коли їх убивали»?: воїн з Тернопільщини за роки війни втратив чимало друзів, проте зумів вижити (ФОТО)

Колишній боєць 80 бригади Збройних сил України Микола Казюк, який тепер проживає в Тернополі, за роки війни втратив чимало друзів, проте зумів вижити. Йому часом навіть важко пояснити самому собі, яким дивом це сталося. Можливо, Господь залишив його на білому світі для того, аби він розповів наступним поколінням історію своєї війни та історії своїх друзів. Пише Свобода.

– Коли розпочалася Революція Гідності, я служив строкову службу у 80 бригаді ЗСУ. Інформації було мало, тому і враження щодо подій на Майдані були двоякими. Тим більше, що багато моїх друзів-студентів їхали до Києва, бо їм обіцяли закрити сесію. У Львові, де розташовувалася бригада, теж було неспокійно. Багато протестуючих намагалося штурмувати нашу частину. Ми вже мали інформацію, що таким чином була пограбована частина військ Національної гвардії України. Ці ж люди намагалися захопити приміщення податкової на вулиці Стрийській, що навпроти нас. А після штурму місцевого СБУ нам розповіли, що серед нападників були люди, які прийшли в цю будівлю, аби знищити невигідні для них документи. Було багато розмов і про пограбування людей біля банкоматів, викрадення машин. Тобто, поки більша частина людей намагалася змінити країну, інша хотіла принагідно поживитися, займалася мародерством. Хоча, не виключаю, що подібні розмови були вигадкою.

– Як ти реагував на такі події? Адже, з одного боку, вас мали штурмувати мирні люди, яким набридло злиденне життя, бандитизм. З іншого боку, ти керувався статутом.

– Саме так, наша частина була режимним об’єктом. Туди з усіх частин, що поблизу, звозили зброю. Всі склади були переповнені нею. Тому ми мали будь-яким чином захистити частину і не допустити розкрадання зброї. Перед можливим штурмом нам видали бойові патрони, по дві гранати. І ми кілька діб без сну патрулювали частину.  Було страшно. Не хотілося відкривати вогонь по беззбройних людях. З іншого боку, ми розуміли, що маємо захистити зброю, аби вона не потрапила у невідомо чиї руки. Тодішній командир військової частини полковник Копачинський вийшов до протестувальників і 6 годин спілкувався з ними. Після цього кілька їхніх представників зайшли в частину і перевірили, що ми не відправляємо техніку і зброю на придушення Майдану. Люди не побачили нічого підозрілого, а тому, повернувшись до своїх, зібрали шини, які готувалися палити, і поїхали.

– Звідки з’явилася така інформація, що десантники будуть їхати на Майдан?

– Під воротами частини кілька годин викрикувала Тетяна Чорновол. Це вона вже потім стала народним депутатом, а тоді була просто журналісткою. Так от, ця жінка вигукувала, що нас хочуть відправити на Майдан, де палитимуть коктейлями Молотова. Пропонувала одягати спідниці і втікати. Хоча я не бачив жодного приготування, яке б свідчило, що техніку направлятимуть у столицю.

– Коли Росія окупувала Крим, твої погляди на ситуацію в країні змінилися?

– На той час я підписав контракт з 80 бригадою і продовжував службу. Розумів, що нашій країні потрібні професійні військові. Хоча це дивно звучатиме, але в юності не збирався йти в армію. Просто хотів відслужити строкову. Але у мене склалася важка сімейна ситуація. Я посварився з батьками через дівчину. Ми з нею зустрічалися чотири роки. Вона належала до «Свідків Ієгови», та мене це особливо не хвилювало. А якось мій батько повернувся з роботи і поставив ультиматум: або я залишаю свою дівчину, або він цурається мене. Причина такої заяви була банальною. Хтось на роботі почав насміхатися з батька і називати його «баптистом». Ми посперечалися настільки емоційно, що у мене стався нервовий зрив, я не розумів, що відбувається. І якраз наступного дня прийшла повістка з військкомату. І перевівшись на заочну форму навчання, я пішов служити.

А з дівчиною ми таки розійшлися. І не через погляди на релігію. Я служив у підрозділі спеціального призначення, постійно пропадав на полігоні. Навіть телефонного зв’язку між нами не було, а тому стосунки ставали все більш холодними. Аби не думати про почуття, я став вивчати статут ЗСУ, обов’язки бійця. Ці старання помітив ротний, підтримав мене і після закінчення сержантських курсів я став командиром відділення, почав отримувати заробітну плату.

– Де в першу чергу потрібні були професійні військові, аби захищати свою Вітчизну…

– На той час я вже відчував себе справжнім десантником. Не ВДВшником, як каже дехто, бо останні купаються у фонтанах і б’ють пляшки на голові. А за моїми плечима було багато стрибків з парашутом, гарна фізична підготовка. Часом доводилося стрибати по 4 рази в день. Це трохи важко, особливо, коли ловиш маятниковий ефект. Твоє тіло потрапляє в повітряні маси і його кидає в різні боки. Після такого почуваєшся не зовсім добре. Але саме так гартуються характер, свідомість. Ми проводили багато навчань, тому почувалися професіоналами, готовими виконувати будь-яке завдання. І раптом частину нашої країни ворог забирає без бою… Як у такому випадку може почувати себе воїн, якого навчили захищати свою Батьківщину? Ще більше пригнічувало те, що ми ніяк не впливали на цю ситуацію.

Така політична чи громадянська імпотентність певних керівних осіб дратувала, бо саме військовослужбовці мали першими вступати у бій.

– Ніхто з вас не задавав питання командуванню, чому не йдете боронити кордони країни?

– Командир полку казав, що пообіцяв нашим батькам зберегти життя і здоров’я їхніх синів. Частину бійців, які прийшли в армію робити кар’єру, така ситуація влаштовувала. В моєму підрозділі було багато солдатів, які, закінчивши 8-9 класів, навіть не вміли правильно написати своє прізвище. Армія ж давала їм житло, їжу і гроші. Таких теж усе влаштовувало. Офіцерів я не розумів. Адже згідно з законом, саме військовослужбовці мають захищати свою країну першими. Думаю, колись настануть часи, коли офіцерів, які в ті буремні роки не дозволяли відкривати вогонь у бік окупантів, можуть притягнути до кримінальної відповідальності.

Після того, як стало зрозуміло, що війни не уникнути, з нашої частини створили батальйонно-тактичну групу, яку відправили на схід. Я був старшиною першої роти і всіх солдатів, які приходили на контракт з 2013 року,  знав особисто. Тому дуже хвилювався. Та спочатку

мене на фронт не взяли. Доручили приймати нових контрактників, мобілізованих, забезпечувати їх зброєю, обмундируванням. Коли розпочалися бої під Слов’янськом, я прагнув до своїх бійців. Але наказ є наказ…

– Перші бої, перші втрати… Серед них були добрі знайомі?

– Було дуже важко, коли з фронту приходили вісточки про загиблих. Я знав майже усіх. Проте деякі надовго залишаються в серці. Чепелюк Володя (позивний «Чепель») перед загибеллю встиг розписатися із своєю дівчиною. Потім був Максим Шульга. Я довго не міг прийти до себе від звістки, що цього хлопця більше немає… Мені телефонували рідні бійців, запитували про своїх, а я не знав, що їм відповісти. Ситуація настільки тиснула на підсвідомість, що я не міг спати, їсти. А в голові засіла єдина думка – поїхати на схід, щоб помститися кремлівським покидькам, які вбили моїх друзів. І як би цинічно це не звучало – очистити свою совість. Адже я розумів, що настане час і родичі загиблих побратимів запитають: «Де був ти, коли їх убивали?»

Першого разу мені зателефонував начальник штабу і повідомив, що вночі вилітаємо в Луганський аеропорт. Тоді відправка чомусь зірвалася і замість нас полетіли бійці 25 бригади ЗСУ, яких підбили російські терористи.

У мене служив солдат, брат якого був командиром того взводу. Коли наступного дня ми почули по телевізору, що літак збитий, солдат упав на землю без свідомості – так сприйняв звістку про смерть брата.

А я все чекав свого шансу, просив, щоб мене відправили на війну, а командування відмовчувалося. Пригадую, 2 серпня на день десантно-штурмових військ я хотів зателефонувати друзям, які вже воювали. Але чомусь совість не дозволила цього зробити. Мовляв, вони під кулями життям ризикують, а ти зі святом лізеш. Та за якийсь час мені зателефонував Зеник Гайдук з Яремча, мій дуже хороший друг. Він уже перебував на сході й сам привітав зі святом. Мені від цього дзвінка сльози на очі виступили… Вони пам’ятали мене, поважали…

І от 25 серпня 2014 року я таки поїхав у зону бойових дій.

– Морально ти вже був готовий до війни?

– Так. Але враження від побаченого жахнули. Ми перебували неподалік села Побєда, коли передали, що наші хлопці вирвалися з Луганського аеропорту. Зустріли їх, вночі пересадили на свої машини і привезли на базу. Коли я побачив цих немитих, худих і неголених людей, то просто стояв і довго плакав. Я не міг упізнати в них своїх друзів. А вони підходили до мене, обнімали на радощах і говорили: «Тепер ми будемо разом!»

Наступного дня ми відправили наших хлопців на відпочинок, а самі почали роз’їжджатися на позиції. Моя 6 рота – в напрямку Щастя. Як тільки ми від’їхали, на попередні позиції вдарила російська артилерія. Температура під час обстрілу була такою, що двигуни у двох БТРах розплавилися і витекли. Один хлопчина посивів за ніч від побаченого. Він ходив полем, стріляв у різні боки і щось кричав. Довелося забрати зброю і передати його лікарям.

– Як здорова людина сприймає такі події?

– Мені навіть зараз важко про це згадувати. Таке неможливо уявити, тим більше нормально сприймати. Але війна продовжувалася і через кілька днів ми переїхали під селище Покровка. У нас були телефонні номери родичів одне одного, щоб у разі чогось можна було їм повідомити. І якось мені зателефонувала дружина старшини 5 роти. Галя запитала, чи я нічого не знаю про чоловіка, бо у неї погані передчуття. Ми поговорили, я пообіцяв дівчині, що з Іваном все буде гаразд. Але тільки-но закінчив розмову, як підбіг майор Лаврушин. Він присів і закрив обличчя руками. Виявилося, що пів години тому вбили старшину 5 роти, мого друга Івана… Він з побратимами потрапив у засідку, залишив БТР, відстрілювався з кулемета але… Тіло хлопця розірвало на шматки. Я теж сидів і плакав. У мене не було сил, аби зателефонувати Галині.

– Боявся, чи не знав, що сказати??

– Я не встиг відійти від новини про загибель друзів, як нам притягнули БТРи, які потрапили в російську засідку.

В одну машину поцілив танк і снаряд розірвався всередині БТР. Пригадую, як ми витягували речі хлопців, вони всі були в крові. А на стінках БТРа – залишки людського черепа з волоссям. І ми за кольором волосся намагалися вгадати, хто це…

– Ти так і не повідомив дружині Івана про його загибель?

– Я зателефонував Ірині, дружині старшини 4 роти, і попросив її зробити це. Та через мить Галя набрала мене. Відбулася неприємна розмова, яку я пригадую кожного разу, коли бачу її у Львові. Ми ж збираємося час від часу, аби вшанувати пам’ять загиблих хлопців. Дивлюся на неї і відчуваю якусь провину.

– Важко після таких потрясінь продовжувати воювати? Не переслідувала думка, що тебе теж можуть убити?

– Події розвивалося так стрімко, що думати про це не було часу. Але невдовзі нашу роту відправили під селище Щастя і там я відчув подих смерті. Почався мінометний обстріл. Я перебігав з одного укриття в інше і раптом біля мене розірвалася міна. Один з осколків поцілив у голову. Добре, що я мав шолом, і він був не закріплений. Осколок збив його з голови, а я впав на землю, отримавши важку контузію. Прибігли медики, відтягнули мене в безпечне місце, оглянули. Коли не виявили інших поранень, то просто залили в мене пляшечку етилового спирту, щоб я швидше прийшов до тями. Кілька тижнів мене трусило від страху. Як тільки чув свист кулі – падав на землю.

Через деякий час нашу роту забрали з-під Щастя і перекинули в селище Кримське. Якось побачили, що в посадці димить. Командир дав наказ розвідати. Туди ми з «Болградом» дійшли благополучно. Нікого не виявивши, стали повертатися до своїх. І в чистому полі росіяни побачили нас із териконів і застосували «арту». Я відчув, як щось летить у наш бік і встиг крикнути побратимові «лягай». Снаряди лягали поряд, один із них вибухнув так близько, що від ударної хвилі я втратив свідомість. Коли опритомнів, то побачив величезний снаряд за кілька метрів від себе. Він не розірвався і стирчав із землі. Зрештою, нам вдалося вибратися живими з цієї пастки.

Після того Володимир Киян («Тайфун») сказав, що на всі бойові їздитиме тільки зі мною, бо я щасливий. На жаль, коли я поїхав додому, Володя загинув при дуже дивних обставинах. Трагедія полягала ще й у тому, що його родина не знала про його перебування на війні. Через кілька днів він мав повертатися додому на хрестини своєї дитини. А вийшло так, що Володя приїхав додому в труні. Коли батьки побачили тіло сина, то впали на землю і несамовито кричали. Після цього випадку я ще більше почав цінувати життя і вважаю, що потрібно говорити родині про своє перебування на війні. Вони мають на це право.

– Чи поряд з тобою були ще бійці, які теж вважалися щасливчиками і кулі оминали їх?

– Більше було таких, які гинули. Але одну історію хочеться згадати. Ми готувалися до штурму «32 блокпоста». Було багато техніки і колони формувалися на вузьких вулицях. Я стояв на БТРі, коли друг підійшов до мене, щоб передати документи. І в той момент під’їхав інший БТР. Він випадково затиснув побратима. Його чотири рази перекрутило і всього переламаного кинуло на землю. Якимось дивом йому вдалося вижити. Як наслідок – 38 операцій, а його тіло – це суцільна рана.

Коли я приїжджав провідати його вдома, він розказав історію про ворожку. Ще перед війною вона нагадала, що він не загине, але повернеться додому пораненим. Побратим так повірив у ці слова, що кидався у бій безстрашно, адже все одно має залишитися живим. Слова ворожки виявилися пророчими. Друг повернувся, але наскрізь позначений війною.

– Бої за «32 блокпост» були чи не найкривавішими. Аналізуючи тодішні події, чи можеш сказати, чого не вистачило, щоб вибити російських найманців на цьому напрямку?

– Везіння, більшого бойового досвіду, рішучості… Коли наша колона просувалася в напрямку блокпоста, за даними розвідки дорога мала бути чистою. Проте в Сокільниках по нас відкрили вогонь. Окупанти влаштували засідку, ми ж не очікували такого і почали відступати. Бійці Національної гвардії, які йшли за нами, розвернулися і своїми БТР заблокували дорогу. Так ми стали хорошою мішенню для «рашистів». Кулеметник Євген Геш перебував у БТР, коли машина загорілася. Будучи важко пораненим, Женя залишився прикривати наш відхід. Він згорів, але дав нам можливість вийти з-під обстрілу.

Під час наступної спроби вже зав’язалися вуличні бої. Все виглядало як в американських бойовиках. Всюди стрілянина, поряд розриваються міни, гранати. Окупанти мелькають між будинками, але в них важко поцілити. Нам для підмоги дали танк, який чомусь не стріляв. Я підбіг до нього, постукав по броні. Звідти виглянув чоловік. Матюкаючись, я запитав, чому вони не відкривають  вогонь, а той відповів: «У нас завтра ротація. Щоб не ризикувати, нам дали танк, у якому не працює пушка». «І що мені робити тепер?» – обурився я. Той витягнув ящик гранат Ф-1 і сказав: «Бери, кидай!»

Згодом я дивився один російський телеканал, журналіст брав інтерв’ю в московського найманця. Говорили про бій у селі Сокільники. Коли його запитали про втрати, найманець відповів: «Пів роти нашої полягло. Оце недавно командира похоронили». Ці слова стали єдиною душевною розрадою для мене після загалом невдалої воєнної операції. А вже у грудні 2014 року в мене закінчилася ротація, і я отримав можливість відвідати рідний дім.

– Як сприйняли твоє повернення? Ти сам зрозумів, як зумів вижити в тому пеклі?

– Мама працювала в магазині. Коли я зайшов, вона розплакалася, інші продавці теж. Але мирне життя пригнічувало, було важко спокійно сприймати реалії. Після життя в окопах, смерті побратимів, страху бути вбитим чи пораненим, вдома я побачив людей, які щасливо жили собі своїм життям і їх геть не цікавили події на фронті. Родичі сприймали ситуацію з побаченого по телевізору. Я ж мав перед очами реальну картину. Коли мене запитували скількох я вбив ворогів, я впадав у ступор. Мене злила поведінка оточуючих. Тим більше, що серед них були мої брати, які не воювали, не допомагали як волонтери. Вони насолоджувалися життям, поки країна захлиналася своєю кров’ю. Єдиною розрадою для мене стала моя дівчина, майбутня дружина, з якою ми познайомилися на сході і з якою разом приїхали додому.

– Ти на війні зустрів свою долю?

– Так! З нею у мене пов’язана дуже цікава історія. Перед штурмом 32 блокпоста ми якийсь час жили в Лисичанську. Моя майбутня дружина навчалася в місцевому гірничому технікумі, але сама була родом зі Свердловська. Якось у магазині ми з побратими зустріли гарних дівчат, познайомилися, обмінялися номерами телефонів. Коли я привіз до Лисичанська свого потрощеного БТРом друга, вона приходила до лікарні, допомагала, підтримувала його і мене. А коли я повернувся після штурму Сокільників в обгорілій формі, вона підбігла, почала обнімати мене, такого брудного, смердючого, я відчув і сприйняв її щирість. Мої почуття до цієї дівчини теж були теплими і щирими.

Перед поїздкою додому я сказав їй: «Їду на Західну Україну і не знаю, чи повернуся. Якщо хочеш продовження наших стосунків, запрошую тебе з собою». Вона відповіла, що подумає і вже наступного дня зателефонувала. Сказала, що всі її відмовляють. Адже в гуртожитку вона жила переважно з проросійськи налаштованими однолітками, які наслухалися кремлівської пропаганди про «Правий сектор», про вбивства російськомовних. Я пообіцяв, що все буде добре, але вибір залишив за нею. Дівчина таки послухала своє серце і поїхала зі мною. Згодом ми одружилися. Але найцікавіше, що пропозицію я зробив їй там – на сході. І це був уже 2015 рік.

Михайло УХМАН

тернопіль війна
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати
Екологія
Сьогодні (9 квітня) у Львові у віці 39 років помер дитячий хірург Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру ("Чорнобильська лікарня") Мар’ян Захарусь. Як повідомляє "Zahid.net", про причину смерті у медзакладі не повідомляють. Помер молодий лікар від важкої форми пневмонії, яка супроводжувалася супутніми захворюваннями. "Сьогодні відійшов у вічність наш щирий друг, колега, молодий талановитий лікар, дитячий хірург, який урятував безліч...
Пригоди
Стільки анемонів я ще не бачила. Густим килимом вкрили землю. Де-не-де біле тло  врізноманітнюють жовті плями (тих же анемонів), а часами видніються поодинокі фіолетовий ряст чи синя печіночниця. Пише Терен. А попри цю красу для очей у лісі насолода для слуху — перегукуються птахи. І в ці моменти, коли говорю про ліс, розумію, наскільки мало знаю про нього — впевненно перелічу чотири-п’ять назв рослин, стільки ж птахів і дерев. І все.  Можливо, саме час пр...
Кримінал
Шокуючий злочин, який приголомшив усю Україну, стався у сусідній області: у Новоселицькому районі Чернівецької області поліція затримала 42-річного мешканця села Балківці, котрий вчинив фізичну розправу щодо пенсіонерки. Як інформує "acc", 77-річна односельчанка звинувачує затриманого у жорстокому побитті та зґвалтуванні. Як інформує відділ комунікації поліції Чернівецької області потерпіла пенсіонерка сама звернулася до правоохоронців із заявою про зґвалт...
Суспільство
Жительку Монастириського району, яка сьогодні вранці померла від коронавірусу, одразу поховали. Про це повідомив голова районного штабу боротьби з коронавірусом Павло Дронь. "ВИСЛОВЛЮЄМО ЩИРІ СПІВЧУТТЯ РОДИНАМОКСАНИ БРОДЗЯК (83 роки, с.Гор.Слобідка) та ІВАНА НИКОЛІВА (55 років, с.Гончарівка, водій автомобіля швидкої допомоги), які сьогодні у цей складний час пішли з життя…При шпиталізації їм було клінічно виставлено підозру на COVID-19. Оксані Бродзяк «+»...
Екологія
Працівників локомотивного депо (“Укрзалізниця”) на Полтавщині забезпечили замість реальних засобів захисту в умовах пандемії саморобними “масками” з паперових рушників. Відповідні фото надав один із працівників. Як інформує Obozrevatel, зокрема, він розповів, що йому та колегам видали маски, зроблені за допомогою паперу та канцелярських гумок. Крім того, за словами чоловіка, дезінфекція потягів також відбувається в досить підозрілій формі. “Електровози обр...
Суспільство
Уряд посилив карантинні обмеження. Зокрема, відтепер заборонено виходити на вулицю людям, яким більше шістдесяти років. Їм соціальні працівники купуватимуть продукти, а також допомагатимуть з оплатою комунальних послуг. “В області діє послуга доставки продуктів додому. Одинока людина може звернутися до соціального працівника та замовити доставку продуктів  на дім. Це забезпечують територіальні центри, в області є тридцять таких центрів. Завдання Кабміну ни...
Кримінал
До Бережанського відділу поліції звернувся 48-річний житель села Шибалин. Чоловік розповів, що в його будинку побував злодій та викрав телетюнер та портативний програвач. У скоєному чоловік підозрював свого злодійкуватого сусіда.   В ході оперативно-пошукових заходів правоохоронці встановили, що до крадіжки причетний односельчанин. Він в минулому вже потрапляв в поле зору правоохоронців за скоєння крадіжок, однак, аби заробити, знову вдався до злочину.    ...
Суспільство
Обережно кліщі! Їх сезон уже у розпалі, адже комахи почали його, як тільки потепліло. Саме тому у Тернополі розпочали кропити парки, аби зменшити кількість кліщів та вберегти людей від них. Деталі у сюжеті тв4
Суспільство
Сьогодні оприлюднено результати проведеного дослідження на підтвердження коронавірусної інфекції у 5 жителів с.Яблунівка. Про це повідомила Галина Дуда, голова Підгаєцької РДА. Згідно даних Тернопільського обласного лабораторного центру встановлено, що в однієї особи підтверджено позитивний результат на коронавірусну інфекцію. В чотирьох контактних осіб (члени сім’ї) - негативний результат.  Станом на 9 квітня 2020 року в районі є 4 особи з підтвердженим р...