18:15, 1 лютого 2013 р.

Тернополянин подорожує по всьому світу майже задарма (фото)

Олексій Олійник подорожує по світу за системою каучсерфінгу.

Каучсерфінг (CouchSurfing) — це світова організація у вигляді онлайн сервісу. Станом на січень 2012 року ресурс налічував близько 3 мільйонів користувачів в 246 країнах світу. Фактично — це люди, які надають безкоштовне місце ночівлі, і люди, які шукають цю ночівлю.

Тернополянин Олексій Олійник добре знається на тому, як побачити світ і при цьому зекономити гроші. 24-річний хлопець разом із товаришем два місяці прожили у Грузії, Вірменії та Ірані, витративши при цьому лише 1000 доларів. Справа в тому, що вони користуються системою каучсерфінгу – однієї з найбільших у світі спільнот мандрівників. Ідея каучсерфінгу полягає в тому, що її учасники, місцеві мешканці, безкоштовно приймають у себе мандрівників з інших країн, допомагають при потребі і показують свою країну, місто чи село зсередини таким, як його сприймають тамтешні люди, пише Нова Тернопільська газета.

– Олексію, не було лячно їхати в гості до незнайомих людей?

– В інтернеті є мережа каучсерфінгу, де можна знайти контакти людей із різних країн, котрі готові прийняти у себе мандрівників, а також відгуки людей, які там уже гостювали. Відтак якщо є 15-20 позитивних відгуків на ту чи іншу людину, то зрозуміло, що туди цілком безпечно їхати. Однак треба зауважити, що також є певний ризик, втім, ризик є щодня і у повсякденному житті (усміхається), тож я не бачу в цьому нічого особливого. Для мене каучсерфінг доволі звична річ. Однак не варто думати, що це – проста «халява», адже деякі сім’ї можуть не годувати, а дехто навпаки – дуже гостинний. Каучсерфінг – це радше засіб спілкування, можливість побачити країну зсередини, а не просто спосіб безкоштовно переночувати.

– А хто займається каучсерфінгом? Адже насправді не кожен зважиться прийняти у себе вдома незнайомих людей…

– Це люди різного фаху, різного стилю життя та уподобань, однак в усіх них є одна спільна риса – вони дуже відкриті до спілкування. В Ірані ми жили в офісі чоловіка, власника магазину з продажу комп’ютерної техніки. Справа в тому, що у нього якраз народилася дитина, через те ми не хотіли заважати сім’ї. Однак в офісі були усі необхідні умови для проживання. Він дуже цікавий чоловік, у нього щороку гостюють мандрівники з різних країн світу. А у Вірменії ми жили в інтернаціональній сім’ї, де чоловік – вірменин, а дружина – француженка.

– Як батьки ставляться до таких мандрівок?

– Спочатку ставилися з осторогою, однак тепер уже звикли. У Вірменії дуже дешевий мобільний зв’язок, то я через день до них телефонував, а в Ірані спілкувався через скайп.

– Чи доводилося вам приймати туристів за системою каучсерфінгу?

– Так, якось у мене жили семеро польських студентів. У мене однокімнатна квартира, то було трохи тісно, проте весело. А кілька разів були проїздом іноземці, тож я їм організовував екскурсії містом.

– Як готуєтеся до такої подорожі?

– Спочатку визначаємо, куди саме поїдемо, складаємо маршрут і варіанти, як туди дістатися. Якщо у тому чи іншому місті є люди, які готові прийняти нас, то попередньо зв’язуємося з ними і домовляємося про дні, коли хочемо погостювати. Якщо таких варіантів нема, ночуємо у хостелах або в наметах просто неба.

– Як іноземці сприймають Україну і що вам доводилося найнезвичнішого чути про нашу державу?

– Дуже позитивно, особливо у Вірменії та Грузії. Коли когось там зустрічаєш, то він або раніше у нас навчався, або служив, або родичі колись в Україні жили, тож довго пояснювати, звідки ми, не доводиться. Однак в Ірані мало хто чув про Україну, перепитують чи це, бува, не частина Росії, утім, жодного негативу з боку іранців ми не відчували. Радше навпаки: були дуже вражені, коли на вулиці до нас підходили іранці і запитували, чи нам потрібна допомога, пропонували показати місцевість або просто залишали номери телефонів, щоб ми зверталися у разі потреби. А якось на ринку так розговорилися з продавцями, що вони вже й грошей з нас за товар брати не хотіли... Такою гостинністю ми були просто вражені. Спершу думали, що це тільки до нас як до іноземців усі такі ввічливі й комунікабельні, однак згодом помітили, що такі ж стосунки в них між своїми. Культура спілкування, взаємоповага і толерантність в рази вищі, ніж в Україні…

– А якою мовою спілкуєтеся?

– Добре знаю англійську. За фахом я програміст, а багато книжок з програмування англійською, тож довелося її вивчити.

– У якій з трьох країн найдовше прожили? Що вам там найбільше сподобалося?

– Найдовше ми прожили в Ірані – близько місяця. Це країна для нас була особливо цікавою, здавалося, що потрапили в інший світ. Культура в Ірані дуже різниться: на півночі живуть азербайджанці, які розмовляють турецькою, у центральній смузі – перси, вони розмовляють мовою фарсі і теж мають свої звичаї, а на півдні – арабські народи. Перше, що нас дуже вразило в Ірані, це шалений вуличний рух та недотримання правил дорожнього руху. У перший день нам було страшно перейти вулицю, адже ніхто з водіїв на пішохідному переході не зупинявся. Як згодом з’ясувалося, треба так само нахабно йти вперед, і аж тоді водії починають пропускати... Окрім того, на вулицях дуже багато транспорту, мабуть, через те, що там дуже дешевий бензин – близько півтори гривні за літр.

Ми зауважили, що там надзвичайно високий рівень терплячості і взаємоповаги між людьми. Якщо хтось довго не може розвернутись на авто чи «підрізає» когось, ніхто не буде дратуватись, жодної агресії немає. Якось ми їхали на таксі, а водій поряд змінював смугу і з необережності відбив бокове дзеркало… Замість того, щоб сваритися, обидва водії вийшли з машин, про щось спокійно поговорили, посміялись і поїхали далі. Щоб почуватися комфортно в Ірані, нам довелося вивчити їхні цифри, ми навіть купили собі довідник. Оскільки я добре володію англійською, то міг легко знайти спільну мову з місцевими мешканцями, багато з яких добре знають цю мову. Туристам заборонено ходити по країні напівоголеними, зокрема, чоловікам не можна одягати шорти коротші, аніж до середини коліна. Міліція дуже суворо стежить за цим. Іранка, до прикладу, завжди повинна мати на голові хустку, однак обличчя не закриває, жінки там також носять довгі чорні спідниці або джинси.

– У Грузії ви жили переважно в горах у наметах. Страшно було?

– Зовсім ні, однак вночі було чути, як виють шакали, і це трохи заважало спати. Звісно, про всяк випадок мали з собою ножі, однак жодного разу не скористалися ними. Там просто вражаюче красива природа, важко відвести погляд, хочеться ще туди поїхати. Там нам вдалося скуштувати справжнього грузинського вина та шашликів, які є основною «фішкою» тамтешньої кухні. Шашлики в Грузії справді дуже смачні, однак і ціни на них доволі високі. Та й взагалі, за нашими підрахунками, Грузія виявилася найдорожчою країною порівняно з Вірменією та Іраном. Грузини вміють цінувати свою працю.

– Чим вам запам’яталася Вірменія?

– Дивною чоловічою модою (усміхається). На вулицях ми часто зустрічали чоловіків у спортивних костюмах, а на ногах замість кросівок – класичні туфлі… У нас це вважається несмаком, а там не комплексують з цього приводу. До речі, Вірменія – дуже бідна країна. Частина населення подалася за кордон на заробітки. Дороги у них навіть гірші за наші…

– Куди знову плануєте мандрувати?

– Дуже хотілося б побачити Норвегію, почав вивчати маршрут, де і що найкраще там побачити. Напевне, знову скористаюся послугами каучсерферів. Мандрувати через туристичні агенції більше не хочу, адже вони водять лише по найпопулярніших місцях. А щоб побачити і відчути «смак» країни, треба трішки пожити серед місцевого населення, пройнятися їхнім побутом і стилем життя, а ходити лише по музеях і дивитися на експонати – нецікаво…