Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото)

«Кожній людині буває сумно… Якось і мені здалося, що у житті немає нічого світлого. І хтось ніби промовив стиха: «Світло вже живе у твоєму імені – Світлана…»

Розповідаючи цю історію, Світлана Драган усміхається – і від її усмішки стає тепло на душі й затишно. Вона малює, але студії у неї нема. Світлана живе у геріатричному пансіонаті у селі Петрикові неподалік Тернополя.

Доля дала їй світлу голову, море таланту і… хворобу. Світлана змалку прикута до інвалідного візка і більшість часу проводить у стінах своєї кімнати, яка вікнами виходить у невеликий сад. Незважаючи на це, її картини наповнені життям, і дивлячись на них, відчуваєш силу, якою з нами ділиться ця маленька жінка. Сюжети творів різноманітні: пейзажі, портрети, полотна на релігійну тему. Є у неї й улюблена серія графічних малюнків-асоціацій до висловів Святого Письма.

Життя Світлани Драган поєднує багато різних історій. В одній із них написано, що народилася із вадою у Тернополі. Прожила тут дуже мало, тому майже не пам’ятає, яким тоді було місто. Виховувала дівчинку бабуся Настя, яка мешкала у селі Синява Збаразького району. Світлана із вдячністю згадує її лагідну вдачу та мудрість. Вона була для неї не лише чуйною помічницею і порадницею, а й подругою.

Доки дівчинка була маленькою, бабця носила її на руках до школи. Під час концертів Світлана сиділа на сцені у кріслі й читала вірші, які з нею вивчала. Старенька дуже любила Шевченка, і вони разом часто гортали його «Кобзар». Коли ж учениця підросла, педагоги відвідували її вдома. На запитання, чи важко їй було, відповідає по-філософськи: «Усе залежить від того, чи любиш пізнавати нове. Я любила».

Як і кожна дитина, Світлана малювала. Першими її малюнками були квіти, сонце, метелики та казкові принцеси. Непомітно для неї самої це захоплення перейшло у доросле життя. Нерозлучними друзями дівчини стали книги, а її мрії оживали на папері, пише газета Свобода.

Завдяки любові до малювання вона дізналася, що у Москві є університет мистецтв, де заочно можна вивчитися на художника так званим кореспондентським методом. Написала туди листа, хоч мало вірила, що в далекій столиці відгукнуться. Її прийняли - і потягнулися довгою вервечкою листи між Синявою і Москвою.

– Якщо є бажання, Бог дає можливості, – каже Світлана. –  Щомісяця я отримувала книги та консультації від педагога, який опікувався мною. Виконані завдання надсилала в університет, складала таким чином і своєрідні іспити. Навчання тривало шість років. Диплом художника я теж отримала поштою.

Коли бабуся померла, Світлана залишилася сам на сам зі світом. Про минуле жінка говорить неохоче. Вірить, що над усіма є Бог, який провадить кожного у житті, і саме завдяки йому вона потрапила у Петриків, де живе уже п’ятий рік. Дім художниці – це її окрема кімната з невеликим холодильником, комп’ютером і картинами на стінах. Тут багато вазонів, за якими вона вправно доглядає, і по-особливому затишна аура. Не віриться, що за дверима – довгий коридор із такими ж кімнатами, у кожній з яких причаїлися людські долі…

– Мені пощастило, бо людям подобається те, що я роблю, – зауважує Світлана. – Працівники пансіонату допомагають мені матеріалами для малювання і теплим чуйним ставленням. І кімната, де я живу, світла та сонячна. Мені провели інтернет, завдяки якому теж отримую нову інформацію. Іноді спілкуюся у соціальних мережах, та більше люблю розмову віч-на-віч.

У читальному залі пансіонату є постійна виставка картин художниці. Чимало виставок було і в районі, області, у Києві. А в 2007 році її роботи побували в Польщі у місті Ключе. Картин Світлана не продає, каже, не займається цим професійно – малює для душі, інколи – дарує друзям. Зауважує, що їй щастить на добрих людей, які роблять життя кольоровим, приносять у нього тепло та світло.

Пересувається жінка на електричному інвалідному візку, який називає скутером. Його подарували художниці поляки, і відтоді її світ вийшов за межі чотирьох стін. Вона самостійно виїжджає у двір, щоб помилуватися природою, влаштовує мандрівки до Тернополя.

–  У душі я пілігрим, – усміхається жінка. – Дуже люблю дорогу, для мене вона як молитва. Хоч переважно я закрита в чотирьох стінах, любов до подорожей живе у мені постійно. Як тільки настають теплі дні, сідаю на візок і мандрую до парку, церкви – потребую побути наодинці з Богом. Мене часто питають, чи не боюся їхати по дорозі. А пересуватися я змушена проїжджою частиною, бо тротуари у нас не пристосовані для інвалідного візка. Звичайно, боюся, але у мене простий вибір – сидіти в кімнаті або їхати.

За тиждень збудеться мрія художниці – жінка вирушає у невеличке селище в Боснії та Герцеговині, що носить назву Меджугор’є. Це місце об’явлення Діви Марії. Щороку туди здійснюють паломництво сотні тисяч християн із усього світу.

–  Під час підготовки до подорожі знайшовся благодійник, який побажав залишитися невідомим, і оплатив мою поїздку, – розповідає Світлана. – Хочу подякувати цій людині, я буду за неї молитися. Чудеса трапляються. Диво вже те, що ми живемо. Моїм девізом є відомий вислів «Соntra spem spero» – «Без надії сподіваюсь». Кожна людина – особлива. Ніколи не потрібно втрачати надії.

Ще одна заповітна мрія Світлани – побачити море. У Криму є санаторій для людей на візках, і жінка вірить, що обов’язково побуває там і привезе з собою в Тернопіль клаптик яскравого південного неба на полотні.

Загалом Світлана – велика розумниця. І справа не лише в тому, що жінка талановито малює. Ні, вона приваблює іншим – любов’ю до життя, умінням перемагати у найскладніших ситуаціях і сприймати світ сонячно. Вона навчилася цінувати кожну хвилину, з вдячністю приймаючи те, що дає їй доля. І це найдивовижніший талант, який не кожен у собі вміє віднайти…

З історії про Світлану Драган починаємо низку статей про сильних духом людей. У рубриці «Надія є!» ми розповідатимемо про наших земляків, які живуть і перемагають, незважаючи на невтішні діагнози лікарів і негаразди долі. Проект започаткували разом із обласним відділенням Фонду інвалідів в області та тернопільським телеканалом «ТТБ».

–  Хочеться, аби такі люди стали прикладом для інших, які не можуть знайти себе у цьому світі, – зауважує директор відділення Ірина Базилевська. – Від Світлани Драган я вийшла зі світлом і добром, які вона випромінює. А ще покликання кожного з нас – допомагати тим, хто цього потребує. Думаю, разом нам вдасться втілити бажання Світлани і невдовзі милуватимемося морем на її картинах…

Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-1
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-2
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-3
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-4
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-5
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-6
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-7
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-8
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-9
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-10
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-11
Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото), фото-12

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі