У трьох сиріток залишилася тільки бабуся… Як живуть діти, які втратили батьків у страшній аварії на Тернопільщині

Наприкінці червня минулого року родину Сарабунів із села Остап’є Підволочиського району спіткало невимовне горе: в аварії поблизу Смиківців загинуло подружжя — Оксана і Володимир.

Вночі вони поспішали до пологового в Тернопіль, бо в дружини почалися перейми — на світ от-от мала з’явитися їхня четверта дитинка. Та не судилося… Володимир на мить відволікся і несподівано виїхав на зустрічну смугу. Зіткнення з бусом стало фатальним — подружжя та ще ненароджене дитятко загинули. В одну мить осиротіли і троє дітей…

Минув рік, біль родини не вщух, але його десь далеко в душі стиснули задля спокою сиріток. У Мар’янки, Арсенка і Дениска залишилася тільки бабуся, пише Нова Тернопільська газета. Півроку тому після важкої онкологічної хвороби та страшної туги за загиблим сином та невісткою помер дідусь. Коли «НОВА…» завітала у ці червневі дні до Сарабунів, на обійсті нас зустрів усміхнений 5-річний Дениско з бабусею, гостювала у них і сусідка з дитиною. Старші Мар’янка і Арсенчик того дня поїхали з дитячим церковним хором до театру в обласний центр.

Дідусь не витримав —  за півроку помер

— Священик організував поїздку для маленьких хористів і взяв моїх внучат, раніше возив їх на прогулянку до Тернопільського ставу, — розповідає 69-річна пані Ярослава. — Якби не духовна підтримка отця Михайла, то не знаю, як би я жила далі…
Дениско уважно прислухається до бабусиної розповіді, а вона любляче поправляє його світленького чуба. Жінка запрошує до хати. Затишна оселя вражає чистотою і якимсь немирським спокоєм.

— Не плачу — не можна біля дітей, тільки молюся, — каже пані Ярослава. — Ще коли жив чоловік, то було з ким розрадити горе, він хотів хоч трішки протриматися, але був приречений, тож тепер я сама. Хоча ні — як це сама? Маю золотих онуків!
Мар’янка закінчила четвертий клас, Арсенко — третій, а Дениско відвідує місцевий дитячий садок. Нині вони — основні бабусині помічники і по хаті, і на городі. Чимало обов’язків узяв на себе Арсенко, йому не потрібно повторювати «зроби те» чи «принеси те», сам усе розуміє. У Мар’янки менше залишається часу для домашніх справ, бо «тягне» дві школи — загальноосвітню і музичну. Дівчинка щодня їздить на уроки музики аж до Скалата, підвозять її батьки дітей, які теж відвідують музичний освітній заклад.

— Після трагедії діти миттєво подорослішали, особливо не впізнаю Арсенка — змужнів, посерйознішав, — розповідає жінка. — Води принесе, картоплі набере, а от Мар’янка береться за кухню — вареники ліпить зі мною, посуд миє. Ось цими днями приїжджали нас провідати знайомі зі Львова, то онучка допомагала приймати гостей. 

«Мама з татом приїдуть з… неба»

Пані Ярослава не може надякуватися місцевим мешканцям, каже, якщо когось попросить про що б там не було — ніхто не відмовляє. Та найбільше допомоги жінка отримує від двох синів, які теж мешкають в Остап’ї, не забуває й донька, яка нині за кордоном.

— Сини зробили нам ремонти, город обробляють, а от корову ми продали, бо не було кому пасти, не маю вже здоров’я до господарки — ноги болять нестерпно, тому вип’ю жменю пігулок і так ходжу, — каже пані Ярослава. Моя кума Гєня допомагає, часто навідується до нас, телефонує, приходить і її онучка Людочка, іноді забирає до себе дітей, мій брат близько мешкає, а ще маємо гарних сусідів. 

— Моя бабуся — файна! Молода! — вклинюється в розмову Дениско.
Брак материнської і батькової любові хлопчикові компенсовує бабуся з великим серцем. Мар’янка і Арсен знають правду про батьків, а от Дениско ще не розуміє до кінця, тому по-дитячому щиро говорить про них, як про живих.

— Каже, що мама з татом у небі, що вони приїдуть тією ж машиною, привезуть сестричку… — зітхає пані Ярослава. — Взимку щоразу повторював, що тато покатає його на санках, а тепер мріє про море… Дениско дуже вразливий: якось здохло курча, я ніяк не могла заспокоїти його і сказала, що сестричка в небі теж хоче побігати за курчатком, то аж подих затамував.
Якийсь час після похорону Оксана і Володимир зовсім не снилися рідним, а тепер часто приходять у снах і завжди щасливими. 

— Недавно приснилося, що син побілив у хаті — я так зраділа! — каже жінка. — Але мені досі здається, що вони ще повернуться, що те, що сталося, — неправда. Намагаюся не думати про страшне, бо потрібна онукам. Хто без мене подбає про них? Нині єдина моя надія — Бог. Інколи надходить такий смуток… Як я змогла все пережити?.. Боюся ночі, щоб не лишатися наодинці з думками, але коли почую поруч дихання дітей, помолюся, а вранці знову починаю жити для внучат.