На Тернопільщині підвали костелу всипані людськими рештками, черепами і … нікому до них немає діла (фото)

Костел святого Антонія, римо-католицький храм у м. Збаражі – головна архітектурна пам’ятка міста, яка проглядається практично з усіх його точок. 

Символічно, що він знаходиться в самому центрі Збаража на вулиці Незалежності. До нього приходять як самі віруючі римо-католики, так і чисельні міжнародні і українські делегації. За зовнішньою оболонкою краси та витонченості ніхто не знає, що ж робиться у підвалах костелу. А там, як переконують свідки, у підвалах культової споруди, зберігаються людські рештки, черепи, яким не одна сотня років. При цьому все це лежить уперемішку з будівельним та побутовим сміттям…

Бернардини з'явилися в Збаражі у 1627 році на запрошення князя Єжи Збаразького, каштеляна Краківського. Він збудував для них дерев'яний монастир та розпочав будівництво мурованих костела та кляштора. Його справу продовжив князь Януш Корибут Вишнівецький з дружиною Євгенією. У 1637 році княгиня Вишнівецька підписала акт заснування монастиря. За часів козацьких воєн монастир вцілів, хоча й сильно постраждав. Пережили монастир та костел напади турків, які неодноразово руйнували їх. Натомість у 1723 році з допомогою Юзефа та Станіслава Потоцьких у Збаражі почали зводити величний костел св. Антонія як частину Бернардинського монастиря. 2 серпня 1755 року костел було освячено єпископом Луцьким Антонієм Еразмом Волловичем. Над оздобленням інтер’єру костела працювали відомі митці А. Качмарський та Ян Дуль. Розписи храму поновив у 1910 році Й. Шидловський.

Горів храм і в 1941 році, коли точилися бої за місто з німецькими загарбниками. За радянської влади костел та монастир були закриті та використовувались як складські приміщення, пише "Номер один". У 1990 році до Збаража повернулись брати-бернардини (Орден Менших Братів (францисканців)). Костел потребував ґрунтовного ремонту. У 1994 р. розпочались ремонтно-будівельні роботи. У 2000 р. кардинал Мар'ян Яворський урочисто прийняв акт консекрації (освячення) костела, з того часу костел та частину монастиря було передано у володіння місцевій римо-католицькій громаді та чернечому згромадженню францисканців.

Разом з тим, францисканці з посиланням на указ Президента України № 279 від 21.03.2002 року та розпорядження Кабінету Міністрів №564-Р від 27.09.2002 року на виконання вказівок свого чернечого згромадження на території РП, продовжують наполегливо вимагати від регіональних органів влади всіх рівнів негайного повернення їм решти монастирського комплексу, який на даний час використовуюється районною бібліотекою, відділом державного казначейства та санітарно-епідеміологічною станцією.

А між тим, хоча костел як пам'ятка культури знаходиться під охороною Національного історико-архітектурного заповідника "Замки Тернопілля", утримання приміщень та їх використання одноосібно здійснюється місцевою римо-католицькою громадою та чернечим згромадженням францисканців. А це утримання, м’яко кажучи, бажає бути кращим. Як виявилось, пам’ятник архітектури виглядає ошатним лише ззовні, його підвали навіюють зовсім інші почуття – страху та огиди. Підлога підвалів буквально всипана людськими рештками, черепами (кістки тріщать під ногами). Всі ці людські рештки лежать вперемішку з будівельним та побутовим сміттям, і нікому до них немає діла.

Кому належать ці кістки? Це, очевидно, рештки монахів-бернардинів, які жили в келіях монастиря протягом сторіч. Серед них, як зауважив збаразький краєзнавець Олег Мандрик, можуть бути рештки будівничих цього костела та монастиря, членів знатних збаразьких польських фамілій, Збаразьких, Вишневецьких, зокрема Януш Корибут Вишневецький, Потоцьких, тамтешніх священиків, які загинули в 1649 та 1675 роках під час облоги.

– Під костелом і під монастирем могло бути дуже багато поховань, адже ховали там з XVII століття і аж до 1808 року. Під костелом хоронили знать, меценатів, то під монастирем могли ховати монахів. Кістки зберігалися в криптах (підвальні приміщення – авт.). Там була вентиляція, очевидно, на свята священики мумії  обкаджували , – розповів Олег Мандрик. – І лише коли в 1808 році на збаразькому кладовищі була збудована крипта, вже там проводили поховання. Але правдоподібно, що в криптах під костелом продовжували хоронити вибраних осіб. 

Очевидно, що ніхто вже не буде розпізнавати, кому належали кістки під костелом. Найправильніше було б зібрати кістки і провести спільне поховання на діючому в Збаражі нині римо-католицькому цвинтарі. А на тому місці поставити хрест, і нехай з Богом спочивають. Бо у сучасному світі підвал – не місце для захоронень…

На сьогодні ж постає питання, як за стільки років священики вказаної громади, самі монахи та керівництво РКЦ в Україні не змогли знайти часу, сил чи грошей, щоб хоч якось впорядкувати це масове «поховання». Перепоховати чи хоча б прибрати тлінні останки колишніх поколінь їх же братів – бернардинів, вивезти сміття.

Такого нехристиянського ставлення до своєї історичної пам’яті годі знайти. Складно уявити, що це робить польська церква в Україні, яка показово відстоює свої національно-культурні пам’ятки в нашій державі, неодноразово звинувачувала нашу державну владу у нехтуванні правами польської меншини, небажанні повернути культові споруди РКЦ, які до 1939 року належали Польщі.

Така ж сама ситуація має місце по всій Тернопільщині, де по селах стоять занедбані костьоли, до яких нікому немає діла. Разом з тим, поляки шалено вимагають повернути їм ті об’єкти нерухомого майна, які перебувають у хорошому технічному стані та розташовані у районних центрах області. Де тут логіка? Скоріше за все, це політика «подвійних стандартів», політика меркантильних інтересів закордонних клерикальних центрів.

КОМЕНТАР

Отець Берард, настоятель костелу св. Антонія:

– Костел св. Антонія входить до складу Національного заповідника «Замки Тернопілля», римо-католицька ж громада Збаража лише його орендує. Тому питання щодо перезахоронення людських рештків, які знаходяться у підвальних приміщеннях костелу, мав би вирішувати гендиректор заповідника Анатолій Вікторович Маціпура.

ЛЕГЕНДА

«Під костелом хоронили меценатів та вельмож, при цьому залишали при них дорогоцінності. Злодії ж і в ті далекі часи теж були. Двоє злодюжок подумали, навіщо мертвим перстені, і пішли на справу, Перед тим добряче підзарядилися оковитою. Один випив пляшку горілки, а інший – половину, другу ж обіцявся скуштувати опісля. Кілька перстенців злодії зняли, а один – не давався. Один другому й каже: «Ламай пальця». Так і зробив. Виявилось, що мецената поховали, коли той перебував у летаргічному сні. Від болю він і прокинувся. Злодій, той, що менше випив, так перелякався, що скінчився на місці. А той, що був дуже п’яний, отримав винагороду в вигляді прикраси».