Як у Тернополі відкрили музей Михайла Бойчука

Проанонсований у святковій програмі до Дня Незалежності та Дня Тернополя захід як «Відкриття музею Михайла Бойчука» мав би стати подією. Принаймні цього очікувалося, бо ж уже саме поняття «музей» доволі містке, а тим паче у поєднанні з ім’ям художника світового масштабу.

Уродженець Тернопільщини Михайло Бойчук, який з благословення і меценатської підтримки Митрополита Андрея Шептицького навчався у Парижі, — один із основоположників монументалізму, засновник майстерні неовізантійського мистецтва, що стала початком його творчої школи. У 1919 році Бойчук та дві сотні його учнів розписали чотириповерхові приміщення Луцьких казарм. Оформлені «бойчукістами» будівлі називали «дивом ХХ століття», про них говорили у цілому світі! А у 1937 році Михайла Бойчука розстріляли, бо «не малює в стилі соціалістичного реалізму, що його предписує партія художникам, — значить, він іде проти неї».

Отож, відкриття музею Михайла Бойчука обіцяло бути величним і цікавим, але…

— Навесні Олександр Іванович Смик поставив мені завдання: «Треба зробити музей», — зізнався присутнім директор Тернопільської художньої школи Євген Чопик. — Я погодився з думкою про те, що цей музей має бути у центрі, щоб він став живим і дієвим. Були у нас серйозні проблеми, я отримав «наганяй» від Олександра Івановича, тому що то є такий чоловік, який горить сам і не дає нікому біля себе тліти. Я «тлів-тлів», аж поки на одній з нарад він мене не «пропісочив», пояснивши лаконічно і популярно, що і як треба робити.

Продовжилося дійство нудно — переказуванням хрестоматійної біографії Михайла Бойчука. Та нудно було недовго. Своє «фе» побаченому і почутому висловили художник Дмитро Стецько та голова обласного товариства «Меморіал» Богдан Хаварівський, пише Нова Тернопільська газета. Присутні наче прокинулися і зацікавлено почали прислухатися, довкола чого розгоряються пристрасті. Стало зрозуміло, що п’ять років тому у цьому ж будиночку на Медовій, 6 уже відкривали і посвячували музей Ігоря Герети, де мало бути дві зали — одна постійна, присвячена власне Гереті, а інша — зі змінною експозицією. Саме у другій залі й організували нині музей Михайла Бойчука. Втім, це і не музей зовсім — маленьку залу із розміщеними на стінах репродукціями картин насправді музеєм назвати важко. Власне, саме слово «музей» і зачепило найбільше опонентів, які вважають, що краще не робити нічого, аніж робити абияк.

— Не треба робити музей ось так — шухер-мухер. Колись так виконували вказівки ЦК, а ви нині так виконуєте вказівку Смика, — звернувся Богдан Хаварівський до Євгена Чопика. — Як директор архіву з великим досвідом, можу вас запевнити, що ми такі виставки із кольоровими репродукціями картин Михайла Бойчука організовували ще 20 років тому. Є імена святі — як брати Бойчуки, як Ігор Герета. Саме Герета перший порушив на зорі незалежності тему «бойчукізму» і представити у цій залі його дослідження було би дуже цікаво. Не треба робити галопом по Європі, аби просто щось показати. Те ж стосується і Алеї зірок та імен, які на ній увіковічнювати. Павуляка нема, Сапеляка нема… Радьтеся трішки, кого вибирати. Для цього є «Меморіал», «Просвіта», Спілка письменників. Я дуже поважаю вас, Олександре, — звернувся Богдан Хаварівський уже до начальника міського управління культури і мистецтв, — але не захоплюйтеся манією — відкривати щось, аби відкривати...

Художник Дмитро Стецько у своїх висловлюваннях був ще категоричнішим:

— Хто таку дурницю задумав? У вас що — якийсь пронос по музеях? Якщо робити, то вже робити сокровенно, щоб той музей хвилював. А то зробили оформлення зали «якогось там Бойчука». Цей товариш (показує на Євгена Чопика, — авт.) розказує історію про Бойчука абсолютно абстрактно, ніхто не може зрозуміти, що це. Навіщо ви це робите і за чим ганяєтесь? Я вважаю, що якщо робити, то треба справу доводити до кінця, а не фрагментарно. Те ж стосується і музею Герети: розпочали — доведіть його до кінця, матеріалів є багато. І пам’ятник Гереті не поставлений досі. Михайло Бойчук — це серйозна постать у мистецтві України, а ви тут так тішитеся, бо оформлення зробили… Будьте серйознішими, мистецтво не потребує халтури!

На захист Олександра Смика виступили голова крайової організації НРУ Анатолій Вихрущ та голова Тернопільської обласної організації Спілки художників України Ігор Дорош, зауваживши: добре, що бодай щось робиться. А завершилося «відкриття музею» запальною промовою Олександра Смика:

— Це тільки перший початковий варіант, просвітницька кімната, розташована на території художньої школи, яку очолює Євген Чопик. Саме силами цієї школи вона зроблена. Всі ті зауваження дуже слушні, патріотичні і фахові, але вийдіть на вулицю Тернополя і запитайте першого зустрічного: «Хто такий Михайло Бойчук?» Ви не почуєте відповіді. Експозиція цієї кімнати саме для того, щоб розказати і зачепити людей для подальшого вивчення творчості Михайла Бойчука, тому що без першого кроку не буває другого. Це не музейноманія, це елементарне впорядкування приміщення, де чотири роки був склад, сміття, бігали щурі. Щурі — по пам’яті Герети! І ми повинні про це говорити. Так, у нас є проект пам’ятника Гереті, але коли я торік на вшануванні його пам’яті дав приклад, щоб склалися на той пам’ятник Гереті, то нині дізнаюся — склалися троє людей. Люди добрі!.. Ми відкрили цей музей для того… Хай не музей, хай кімната, хай просвітницька кімната (назвіть її, як вам заманеться!), лише для того, щоб привернути увагу до тої величі, яку насправді має Тернопілля. Щоб ми з фахівцями — архівістами, художниками, музейними працівниками — врешті-решт зробили ті кроки, які зробили довкола постаті Пінзеля, якого до Возницького теж ніхто не знав. А потім ми дійшли до Парижа. І я вклоняюсь тим людям небайдужим, бізнесменам, які не пошкодували грошей і все впорядкували, адже тут жодної гривні не витрачено з державного бюджету.

На тому й розійшлися. Про самого Бойчука на відкритті «музею Михайла Бойчука» було сказано мало. Власне, якби написали чиновники у програмі заходів «Відкриття кімнати Михайла Бойчука у художній школі», і предмета дискусії не було б.