Аварія і… перелом хребта: житель Тернопільщини вже 37 років у інвалідному візку та з вірою в життя (ФОТО)

«Не опускати руки!» – найголовніше його правило, постулат, який допомагає жити, вірити та любити. Петро Федорович Фортуна, житель села Прошова, вже тридцять сьомий рік пересувається в інвалідному візку, але це не заважає йому бути щасливим у шлюбі, виховувати дітей та внуків. Його життєвому оптимізму можуть позаздрити багато здорових людей.

Про цього дивовижного чоловіка мені розповіли у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Я одразу ж поїхала в гості до Петра Федоровича.

Наша зустріч пройшла у теплій домашній обстановці, з усмішками, жартами та розповіддю про нелегку долю й боротьбу за виживання.

«Я народився на хуторі, неподалік села Нараїв Бережанського району. В нашій сім’ї було вісім братів і одна сестра. Після дев’ятого класу поїхав на заробітки по Україні. Працював на будівництві. Потім вступив до ПТУ в Перемишлянах на спеціальність механізатор широкого профілю. В армії служив аж у Москві. Там працював експедитором», - згадує чоловік.

У армії, не сподіваючись, знайшов свою другу половинку. «Вже перед закінченням служби я написав до Оксани. Вона відповіла. Тож, коли повернувся додому, ми одружилися, – розповів чоловік і з ніжністю подивився на свою Оксанку. – Скоро буде 45 років, як ми разом!»

Якось Петра Федоровича від колгоспу направили на роботу до Латвії. Туди ж чоловік забрав і сім’ю. Там прожили п’ять років, народили третю дитину, пише газета Свобода.

«Коли повернулись додому, я хотів звільнитися з колгоспу і знайти роботу в Тернополі. Але тодішній голова колгоспу пан Смільський (хай земля йому буде пухом) не відпустив мене, перевів на посаду завгоспа й дав гарну зарплату. Так я залишився працювати в Прошовій. Чергове відрядження змінило усе моє життя. 23 червня 1977 року відправили мене в Сокаль Львівської області. В автівці були я і водій… Аварія і… перелом хребта». У той момент співрозмовник затих, складалося враження, що чоловік збирався з думками, тоді опанував себе й продовжив далі.

«Перед тим почав робити ремонт будинку, познімав шифер, повалив деякі стіни. І ви собі лишень уявіть: троє малих дітей, яким було шість, п’ять і два з половиною рочки, ночують під відкритим небом. Та, Богу дякувати, тодішній колектив колгоспу на чолі з головою Смільським багато допоміг. Виписали будматеріали, направили людей, які перекрили хату. І надалі, за чим би я не звертався, – у всьому була поміч та підтримка”.

Потім Петро Федорович став членом Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Сьогодні чоловік щиро вдячний цій організації. «П’ять років тому мені видалили нирку, було необхідним постійне лікування. Раніше я часто відвідував Гусятинський санаторій, пив лікувальну водичку, зараз його закрили. Фонд відправляє і в Саки, і в інші курортні місця, але мені важко долати такі довгі відстані»…

Петро Федорович, незважаючи ні на що, завжди дивився на життя з позитивом, усмішкою та впевненістю. Чоловік, який протягом довгих років у інвалідному візку, керує автомобілем, допомагає виховувати онуків. «Найважче було моїй Оксанці. Коли я став інвалідом, багато хто радив їй залишити мене, знайти здорового чоловіка. Але жодного разу я не побачив в її очах сумніву», – з усмішкою закінчив розповідь Петро Федорович.