«Я воюю за свого брата»: історія 22-річного Артема з 128 бригади

«У мене дома молодший брат, йому 6 років. Я воюю за нього…» Артем (позивний Ігнат) добровільно пішов у ЗСУ влітку минулого року, йому було всього 22. До того хлопець займався ремонтом і продажем машин у себе вдома на Сумщині. Через кілька місяців після російського вторгнення старший товариш Артема підписав контракт зі 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада , він служив спочатку в гірсько-штурмовій роті, а потім перевівся в підрозділ безпілотників. Сам Артем певний час ще залишався на цивілці й паралельно займався волонтерством – возив військовим масксітки, продукти та інші корисні речі. А потім і сам «дозрів» до служби в ЗСУ. – Мій товариш став для мене прикладом, я підписав контракт з підрозділом безпілотників 128 ОГШБр, і тепер ми з Богданом (позивний Батон) служимо разом, – пояснює Артем.

БЗВП (базову військову підготовку) Артем пройшов у Польщі, він вперше потрапив за кордон. Там новобранців готували як піхотинців – штурмувати й зачищати посадки, залітати на «бехах» на позиції, надавати собі й товаришам медичну допомогу. Після повернення в Україну боєць пройшов спеціальне навчання на оператора БПЛА і тільки після цього потрапив у бригаду.

– Уже тут, на місці, мене почали тренувати товариші по підрозділу, показували, що до чого, як усе працює. А далі почалися бойові виїзди. Я не проходив строкову службу, фактично «відкосив» від неї. І коли добровільно підписував контракт, очікував, що в армії буде важко. А виявилося набагато простіше – у нас чудовий колектив, де кожен може покластися на товариша. Я працюю на «матраці» (БПЛА Matrice) – ретранслюю сигнал і збільшую робочу відстань для FPV-дронів. Завдяки цьому наші дрони залітають і знищують ворожі цілі за кілька десятків кілометрів від точки вильоту. Ми завдаємо величезної шкоди росіянам, тому вони й самі на нас полюють. Скажу, що серед них теж є професіонали, не треба їх недооцінювати. Під час одного бойового виїзду точку вильоту екіпажу, в якому працює Артем, виявив російський аеророзвідник. Туди негайно вилетіли ворожі дрони.

– Це було ранньою весною в посадці, «зеленка» ще не з’явилася, тому російський «Мавік» і побачив нашу позицію. Ми встигли зробити тільки один виліт, як почало «прилітати». Це були дрони на оптоволокні (наша позиція за 4 кілометри від лінії фронту, в межах їх досяжності). Після першого прильоту ми сховалися в бліндажі, і нас по суті врятував довгий коридор – наступні дрони, що залітали, вибухали в ньому, а не безпосередньо в укритті. Але це було дуже «стрьомно» – після чергового вибуху в мене аж потемніло в очах. За роботою ворожих FPV-дронів спостерігав їхній «Мавік», тобто вони бачили загальну картину з неба. Ми дочекалися, поки в «Мавіка» закінчився заряд акумулятора, і він полетів на підзарядку, а наступний не встиг долетіти. І в цей короткий проміжок вискочили з напівзруйнованого бліндажа й відійшли звідти. Потім побачили їхнє відео, поширене в соцмережах. Вибухи виглядали дуже феєрично, думаю, росіяни були впевнені, що всі ми загинули. А ми вийшли звідти без поранень, правда, кожен із нас отримав контузію. Потім повернули росіянам усе з лихвою – і техніку їхню нищили, і склади з боєкомплектом, і гармати… Річний контракт Артема скоро закінчується, утім, він розуміє, що доведеться воювати далі, до закінчення воєнного стану. І має для цього мотивацію.

– У мене дома молодший брат, йому всього 6 років. Моє рідне місто періодично обстрілюють росіяни, і брату з батьками доводиться ховатися в підвалі. Я воюю за нього і всіх інших дітей, котрі тільки починають свої життя…