Літо пахне липами: есе про прогулянку вечірнім Тернополем

Автор:Субчак Марія  

Є у кожного міста особлива пора, коли воно розкриває свою душу найкраще. У Тернополя — це липень. Місто ніби стишує голос, сповільнює крок і дарує тобі вечірній простір для роздумів, прогулянок і неспішної радості. Я виходжу зі свого під’їзду після спекотного дня, коли асфальт досі тримає тепло, але вже можна вдихнути на повні груди. Повітря пахне липами — солодко, терпко, ніби настояне на спогадах. Десь у дворі лунає стара пісня з відкритого вікна. Діти катаються на велосипедах, а бабусі вже розійшлися по домівках після своїх щоденних лавочкових розмов. 

Йду через Старий парк — тінь тут густа й тиха, а дерева пам’ятають, як тут гуляли ще мої батьки. Трохи далі — набережна. Озеро — мов дзеркало: ловить кольори заходу сонця, відбиває кожен силует, кожен ліхтарик. Пара молодих людей сидить на лавці, він щось їй шепоче, вона сміється. Якось так і має бути — просто і по-справжньому. 

Місто поволі світиться: вогні кав’ярень, вітрини магазинів, підсвічені вивіски. На зупинці стоїть кілька людей — чекають тролейбуса. Все знайоме, рідне, впізнаване. А головне — живе. Тернопіль вечірній — це не лише вулиці та озеро. Це мій особистий простір, де серце стихає, а думки набувають форми.  Літо пахне липами. А Тернопіль — пам’яттю. І цим вечірнім теплом, яке хочеться тримати в собі якомога довше