Сім років каторги у бараках: 84-річний житель Тернопільщини розповів, як він пішов в ОУН у 14 років і про що мріє зараз

У с. Антонівці колись базувався повстанський табір. Тепер тут унікальний музей просто неба – будівля штабу, каплиця, кладовище вояків УПА. Колишній підрайоновий провідник юнацтва ОУН 84-річний Мартин Головатюк любить пройтися рідними його серцю місцями, поділитися спогадами з школярами та молоддю. Для них це цікава та захоплююча історія, а для нього кожен спогад навіює тугу і сум.

– У 1943 році, напевне, не було такої хати в моєму селі Мала Іловиця Шумського району, де не знали б про існування Організації українських націоналістів, – починає розповідь Мартин Головатюк. – Її членами були мій брат та батько, відтак коли Григорій Грищак на псевдо «Мамонт» створював юнацьку організацію ОУН, я вирішив вступити до неї. Мені тоді було лише 14 років… Щовечора ми збиралися у когось вдома і читали пропагандистську літературу, слухали лекції з історії України, ходили клеїти антисовєтські листівки. Час від часу їздили на вишкіл до лісу біля села Антонівці, займалися фізичними вправами, вчилися стріляти.

20 квітня, за словами Мартина Матвійовича, 80 повстанців під командуванням Івана Климишина-«Крука» та Василя Процюка-«Кропиви» поблизу села Людвищі напали на велику німецьку автоколону, що рухалася з Кременця до Шумська. Повстанцям вдалося захопити дві автомашини зі зброєю, хоча також зазнали втрат – загинуло 14 вояків, пише Нова Тернопільська газета.

У 1944-ому році Мартин Матвійович мало не загинув у кривавих боях поблизу сіл Москалівка і Сураж. Повстанці зазнали поразки, бо сили були нерівні.

– Повстанці були загнані у величезну улоговину, заболочену, вкриту лісовими хащами й оточену горами, між селами Майдан, Мала і Ве­лика Іловиця та Гурби. Більшовики зайняли позиції на висотах з північного боку, аби контролювати всю місцевість, і почали її обстрілювати. Відділи ОУН налічували близько п’яти тисяч людей. Командування радянської армії кинуло проти них п’ять бригад НКВС – майже 30 тисяч солдатів і офіцерів із важкою зброєю — мінометами, гарматами та за підтримки авіації. Я зі своїм побратимом Сергієм Побережним ледве вибрався звідти. Повзли цілу ніч... Нарешті добралися до села Мала Іловиця, де були відомі нам криївки. Побачили пастухів. Я пішов до свого діда. Отак ми вижили...

Того ж року Мартина чекало «підвищення»: після того, як загинув його побратим Іван Столярчук на псевдо «Юрась», Мартина призначили підрайоновим провідником юнацтва.

– В Антонівцях я пройшов посвяту, склав присягу, що буду вірно і віддано виконувати накази проводу, – каже Мартин Матвійович.

Сім років каторги у бараках посиленого режиму

У 1948 році Мартина вперше заарештували, однак за браком доказів через два місяці відпустили.

– Хтось із «доброзичливців» доніс, що ми розклеювали листівки у місті Дубно, що на Рівенщині, – згадує. – Я там жив у тітки і навчався у школі. Мене тримали у КПЗ, сподівалися, що «накопають» на мене, знайдуть докази, але їхні старання виявилися марними. Коли мене відпустили, я вже боявся зоставатися у Дубно і повернувся до рідної Іловиці. У той час саме набирали робітників у глиновидобувні шахти, однак зв’язку з повстанцями я не втрачав.

Та не довго довелося Мартину Головатюку насолоджуватися волею. Рівно через рік йому прийшла повістка до війська. Нічого не підозрюючи, Мартин прийшов за вказаною адресою, але там на нього чекав арешт.

– Річ у тім, що районні провідники ОУН Чумак та Петрух, яких застрелили в криївці, – каже, – за мить до смерті, намагалися спалити списки, документи та листівки проводу, однак через вогкість вони не до кінця згоріли, відтак на допиті мені показали папери, де було написано моїм почерком. Я спочатку намагався усе заперечувати, проте в Харкові під час спеціальної експертизи, було встановлено, що це таки мій почерк. Зізнання намагалися вибити всілякими катуваннями. Найстрашніше для мене було, коли один енкаведист сідав мені на голову, інший – на спину, а третій з усієї сили бив залізною палицею по п’ятах. Більше двох ударів я не витримував – відразу втрачав свідомість. Напевне, через це тепер у мене такі проблеми з ногами.

Мартина Головатюка чекало заслання. Сім років він відбув у таборах Караганди, Омська, Алтаю. Тримали його у бараках посиленого режиму.

– Якби б мені дали шанс почати усе спочатку, я б нічого не змінював у своєму житті, – каже пан Мартин. – Єдине, що мене болить, це нинішня влада. Не вважаю, що це влада для українського народу і щиро сподіваюся, що я її переживу, і в нас нарешті все буде добре…