У Тернополі культура графіті динамічно розвивається

Відгадайте загадку: його обожнюють тінейджери, адже завдяки цьому чудернацькому виду мистецтва молодь отримує унікальну можливість реалізувати свій творчий потенціал.

В той же час особливою любов’ю до нього не можуть похвалитись дорослі, бо інколи незрозумілі настінні рисунки вже надто гучно кричать про недостатність естетичного смаку у свого автора, а І все це про графіті, мистецтво з історією, хоча навряд чи усі любителі вуличного живопису змогли б розповісти хоч окремі факти про обожнювану ними справу.

Свою традиційну етимологію слово “графіті” орендує в італійського “graffito”, що в буквальному перекладі означає “надряпаний”. Ох і образився б провінційний “Пікассо”, коли його творіння хтось насмілився б назвати надряпаними, або якимось іншим неприємним для художника епітетом! Хоча перші графіті від сучасних кардинально відрізнялись, як самою тематикою ілюстрацій, так і технікою їх виконання. Античність подарувала світу велику колекцію прадавніх графіті, що були знайдені під час археологічних розкопок Помпеї. Мешканці древнього римського міста, що загинуло далекого 79 року н.е. від виверження знаменитого Везувія, писали про любов, секс, політику, висловлювали свої симпатії і неприязнь або ж банально розфарбовували міські стіни власними іменами, які так хотілось увіковічнити у всесвітній історії, бо невблаганний час на сотні творців накладав тавро анонімності.  Англія може похвалитись настінним автографом самого лорда Байрона, який до сьогодні зберігає Шильонський замок, місце похмурого ув’язнення письменника. Однак батківщиною сучасного графіті став Американський континент. У Нью-Йорку воно розвивалось в ногу із хіп-хоп-культурою.  Цікаво, що нью-йоркське графіті мусіло відповідати трьом таким критеріям: 1) щось масштабне, 2) щось індивідуальне, 3) створене не заради грошей, а винятково для душі. Інші настінні творіння потрапляли в ганебний список “антиграфіті”, а на художника чекали кепкування збоку талановитих колег.

Якщо добре покопатись, то можна у вище сказаному знайти й аргументи, які б реабілітували графіті, апелюючи до історичних коренів цього виду мистецтва – прочитавши це, сучасний графітник може заявити наступне: “Байрону писати графіті можна, а чому мені ні?”. Проте не слід забувати про те, що там, де графіті переходить межу дозволеності, воно стає банальним хуліганством, а, отже, потрапляє в сферою контролю правоохоронців. Кожен представник даного виду мистецтва має чітко давати відповідь на запитання: “Я графітник чи бомбер, митець, що невзмозі контролювати свої здібності?”. Якщо обраний останній варіант відповіді, то цьому автору не обминути справедливих звинувачень у хуліганстві та адміністративної відповідальності. Не завадить розуміння різниці між легальним та забороненим вуличним графіті. Легальне графіті – це малюнки, що створюються у спеціально відведених для цього місцях, які не порушують права людей і не перетинають етичні та моральні межі, які не містять жодних натяків стосовно національної чи релігійної озлобленості.  Вуличне графіті найчастіше одягає маску анонімності, створюється у будь-який громадських місцях, може завдавати втрат місцевим підриємцям через псування фарбою та аерозолями вітрин, стін, дверей магазинів і на останок може містити велику кількість нецензурних написів, лайки, образливих скінхедських висловів тощо. Останній різновид графіті якраз і зазнає переслідувань.

У Тернополі культура графіті динамічна у своєму розвитку. На вулицях міста, у дозволених і, на жаль, заборонених місцях, один за одним з’являться рисунки, виконані у різних технічних стилях: випадкові протест-графіті у формі “tag” або “wildstyle, складні у техніці по виконання графіті у стилях “bubble” (намальовані надувні або двоколірні букви) і “master-piece” і багато інших, на які вже й не поширюється традиційна англомовна класифікація. Мистецтво розвивається, але і скарг на нього не меншає, пише Тернопільська липа.  Складається враження, що українське графіті загалом запозичує екзотичні зразки без глибокого усвідомлення: скажімо, чи говорить вам про щось абревіатура “MBK”? А от на вулиці Руській вона зустрічається в настінних надписах з частотою 5-6 разів. Теж саме стосується слів “Subr”, “Сrew”, “Crowd” і т. д. Україномовні графіті можна поділити на дві категорії: графіті-зізнання(“Іра, я тебе кохаю”, хоча інколи їх творці ігноруюють пунктуацію і звертання до своєї дами серця комою не виділяють) і графіті, що виражають ставлення до політичних подій(“За Литвина”, “Бандерівці” тощо). Звісно, деякі рисунки анонімних творців претендуюють на високу художню цінність, демонструюючи свою високу здатність прикрашати монотонні міські пейзажі, бо стають не просто низькопробною мазаниною егоїстичних творців, яких публічно зневажає високе мистецтво, бо перетворюються в унікальні урбаністичні картини, яких обожнюють туристи, не говорячи про ступінь задоволення самого художника. Саме таких графіті хотілося б бачити побільше.

Щоб застерегти громадськість від спонтанних, іноді безглуздих, вибухів тінейджерської творчості, потрібна вдало налагоджена система контролю.  Особливим креативним підходом до вирішення цієї проблеми відзначилась лос-анджелеська поліція. Кілька років тому переодягнені “копи”, під виглядом британської знімальної групи, що монтує фільм про вуличне мистецтво, орендували студію і розклеїли всюди оголошення, що запрошують графітників взяти участь в зйомках. Аж 60 художників “попались на гарячому”: правоохоронцям вдалось не лише детально познайомитись із зразками їхньої творчості, а й з’ясувати імена постачальників фарби та інших малярських засобів. Не стоїть на місці і тернопільська поліція: нещодавно патрульний наряд міської міліції затримав двох любителів прославитись незаконним способом. Їм загрожує адміністративна відповідальність, адже свої автографи вони намагались залишити у незаконних місцях.

А палким любителям графіті скажу, що не слід забувати про головну функцію мистецтва – прикрашати, а не спотворювати, руйнувати чи відлякувати. Крім цього, слід негайно позбуватись шкідливої для суспільства тваринницької звички “мітити” свою територію: на кожного графітника скоро не вистачить персональної стіни, окремої вітрини чи бодай чистого клаптика асфальту. Та й кожна матір, проводжаючи сина чи дочку в школи чи університет, може задати елементарне запитання, помітивши у портфелі свого чада аерозолі чи річний запас фарби для малювання:”Навіщо тобі це?”.

Хто й на кого так погано впливає, не знаю, бо надто вже заплутаними стають родинні взаємини, але взаємини  мені не подобаються, як не подобалось колись читати про них у сумних зарубіжних романах, які описуюють вічну проблему батьків і дітей, які і крізь століття не перестають кричати про наболіле, надіючись “достукатись” до збайдужілих читацьких сердець. На культурному обрії вже майже гаснуть зірки світлих людських поривань і ледь мерехтять вогники надії на відродження людяності, а ми вже й забули, де ті зірки знаходились, і не знаєм, чи той культурний обрій прийняв би нас такими жорстокими до вічних ідеалів. Проте “тягнутись” до прекрасного потрібно, і графіті цьому не виняток. Побільше б щирого, дитячого та добродушного креативу у голови сучасних творців! Мало кому сподобалося б лайливі, брутальні написи на стінах будинків, а от миле янголя, запозичене з творчості Є. Гапчинської, милувало б око кожному. Тоді в українського загалом, а тернопільського зокрема, графіті буде чиста репутація, а не заплямована брутальними чи лайливими написами байдужих творців.