Марокканець переїхав жити на Тернопільщину через кохання

Марокканця Аміна Ель Хажлі у Бережанах уже вважають за свого.

Він грає за місцеву футбольну команду, непогано розмовляє українською і дуже любить вареники та борщ. А переїхав Амін до Бережан через кохання. Два роки вже минуло, як він одружився з місцевою дівчиною Ольгою. Нині вони виховують однорічну донечку Софійку. А сьогодні Ольга розповідає “Новій Тернопільській газеті” незвичну історію свого кохання:

– Нас познайомили спільні друзі. Амін сподобався мені з першого погляду, але я й уявити не могла, що колись він стане моїм чоловіком. Коли ми тільки почали зустрічатися, так боялась йому не сподобатись, що переважно мовчала. Вже згодом усвідомила, що Амін саме та людина, яка мені потрібна.

– А як сприйняли його ваші батьки?

– Довго не наважувалася розповісти їм про Аміна. Проте мама помітила, що я дуже змінилася. Раніше щотижня приїжджала додому, а відколи почала зустрічатись з Аміном, залишалась у Львові й на два тижні. Якось ми прогулювалися містом, і раптом зателефонувала мама. Амін вихопив з моїх рук мобільник і вигукнув: “Я люблю ваша Ола!” Я в той момент готова була крізь землю провалитися, хоча тепер розумію, що, якби він цього не зробив, не знаю, як би сама зважилася розповісти про нього батькам… Коли ж на вихідні приїхала додому, мене чекала розмова з мамою. Ні, вона не сварила, просто хвилювалася, що Амін забере мене в Марокко, а там буде мати ще три дружини… Я намагалася переконати, що коханий не такий, але марно. А згодом, щоб заспокоїти батьків, вирішила познайомити їх з Аміном. Спочатку батьки поставилися до Аміна дещо насторожено, але поступово лід у їхніх серцях розтанув.

Амін народився і виріс у великому місті Касабланка (6,5 млн. населення — ред.), йому ніколи не доводилось працювати біля землі, ну, а в нас город чималий! (Усміхається). Однак йому було дуже цікаво допомагати татові. Якось тато, брат і дідусь взяли його з собою в поле, а коли повернулися, не могли стримати сміху. Дідусь попросив Аміна принести з машини сокиру, а він пішов і, як кажуть, пропав. Через якийсь час приходить з… молотом. А перед обідом тато з братом вирвали якоїсь трави, щоб позмітати зі столу надворі листя. Амін захотів їм допомогти і… вирвав кропиву! Руки почали дуже пекти, а він весь час подумки себе заспокоював: “Тримайся, Аміне, вони так роблять і нічого…” Словом, тоді я переконалася, що він саме той, хто мені потрібен.

– Бережани – невеличке містечко. Як знайомі та друзі сприйняли те, що ви зустрічаєтеся з іноземцем?

– Якщо у Львові ніхто не звертає уваги на іноземців, то в Бережанах поки що не так. Мені видавалося, що на нас заглядались абсолютно всі. Траплялося, що люди, яких я зовсім не знаю, зустрівши мою маму, запитували, як вона таке дозволила? Це ж, мовляв, таке горе в сім’ї…

– Можливо, ви прийняли мусульманство?

– Ні, хоча мені цікаво, коли Амін розповідає про свою віру, інколи навіть читає уривки з Корану. Заради чоловіка я, щоправда, відмовилася від свинини.

– Чи бувають у вас з Аміном суперечки через ментальність?

– Звісно, відчувається, що ми виховані в різних культурах, але проблем через це не виникало. У нас з Аміном схожі погляди на життя. Звичайно, як чоловік зі Сходу, він трішки ревнивий…

– А як Амін потрапив до бережанської футбольної команди?

– Він з п’яти років займався футболом. У Касабланці грав за відомий клуб “Відет”. Рік виступав навіть в Об’єднаних Арабських Еміратах. Коли настав час задуматись про освіту, друзі загітували їхати разом на навчання до України. В агенції, що відправляла сюди студентів, його запевнили, що тут на нього чекає велике футбольне майбутнє… Амін зібрав усі відео з матчів, нагороди і з легким серцем поїхав. Навчався в університеті “Львівська політехніка”. Згодом з’ясувалося, що кар’єра футболіста йому тут не “світить” — в Україні значно вищий рівень футболу. Та любов до цієї гри була така, що він дуже засумував. Коли ми вже переїхали в Бережани, я попросила маму запитати у тренера місцевої команди, чи можна йому хоча б тренуватися з хлопцями. Василь Степанович не відмовив. Амін відразу ж подружився з усіма і невдовзі йому запропонували грати в команді. Завдяки футболу в Аміна з’явилось багато прихильників і нових друзів. Тут його жартома називають бережанським зятем.

– А ви побували на батьківщині чоловіка? Як його батьки сприйняли той факт, що мають невістку-українку, жінку іншої віри?

– Я справді дуже хвилювалася, як його батьки сприймуть невістку- християнку, але коханий заспокоїв, що вони не проти. Два роки я мріяла про поїздку до Марокко, але спочатку якось не складалось: то в мене була важка вагітність, потім чекали, щоб Софійка трішки підросла, адже з маленькою дитиною важко вирушати в таку далеку дорогу. Батьки Аміна також мріяли про зустріч з нами, адже бачили мене й онучку лише через скайп. Батько Аміна має свою таксистську фірму, а мама, як у них прийнято, не працює. В Аміна є ще дві сестри і брат. Цього літа нам нарешті вдалося побачитися. Першу нашу зустріч в аеропорту навіть важко описати, настільки все було емоційно! А вдома на нас чекала святкова вечеря. Бабуся Аміна досить відома кухарка у Касабланці, разом з мамою вони наготували усіляких наїдків. Знаєте, чоловік не бачив батьків два роки, я не могла надивитись, як у нього горіли очі! Навіть почувалася винною перед його батьками, адже через мене вони так рідко бачаться з сином.

Зворушливим для мене було й те, що, починаючи з наступного дня, в нас постійно були гості. Сусідки приносили нам з Аміном подарунки. До речі, кожного разу при зустрічі вони тричі цілуються. Такою “націлованою” я ще не була ніколи. Щоправда, спілкувалась переважно жестами, адже ні марокканською, ні французькою, яка у них, наче рідна, не володію.

– Що вам найбільше запам’яталося у Марокко?

– Весілля, на яке нас запросили родичі Аміна. Святкували в селі, де, до речі, більше збереглося давніх традицій. Жінки в Марокко йдуть на весілля окремо від чоловіків і навіть сидять нарізно. А ще на весіллях жінки хваляться одна перед одною, скільки золота в них є, чіпляють на себе всі прикраси. Це весілля нагадувало мені театральну виставу. Наречена п’ять разів змінювала вбрання. Після кожного виходу в новій сукні сідала на щось схоже на трон, четверо чоловіків піднімали її і танцювали. Згодом замість нареченої у “трон” сідав наречений.

– Чи плануєте коли-небудь переїхати жити у Марокко?

– Не знаю, нічого не можна загадувати наперед. Наразі Амінові дуже подобається в Україні, каже, що в нас дуже добрі люди і що йому тут добре.