• Головна
  • Заробітчанка з Тернопільщини про Італію: вже кілька років сиджу у «золотій клітці»
11:30, 6 березня 2014 р.

Заробітчанка з Тернопільщини про Італію: вже кілька років сиджу у «золотій клітці»

“Вже кілька років сиджу тут у «золотій клітці» – дають їсти і пити, ще й платять щомісяця. Але сиджу, звичайно, не сама, зі мною літня італійська сеньйора, яку треба доглядати. Клітка завжди відкрита, можеш вилетіти, коли захочеш, але, пересилюючи себе, знову залишаюся тут ще на якийсь час з надією, що вдома, на Україні, після виборів щось покра­щиться, щось проясниться. Навіть якщо й ні, то сидіти тут довго не маю наміру”, – йдеться у листі заробітчанки з Тернопільщини, яка кілька вже років перебуває в Італії.  

“Тепер зрозуміла, як любомило  вдома, на Україні. Які наші люди добрі, хоч й озлоблені, іноді на владу, нестатки, але все-одно щирі і привітні. З італійцями, навпаки, треба завжди бути насторожі, бо вони до тебе усміхнені і приязні, а як тільки повернешся плечима, готові задушити. Вони дуже не люблять інозем­ців, крім того, що платять нам менше, не як належить за законом, не пропускають нагоди, щоб принизити чи «підколоти». Використо­вують для цього будь-який мотив – від відмін­ностей у звичках та традиціях до манери одяга­тися чи їсти, не визнаючи при цьому, що одягає­мося бідніше від них не через відсутність смаку, а через бідність, яка привела нас сюди, приму­шуючи заощаджувати на всьому, щоб мати мо­жливість передати якусь копійку додому та й самим повернутися якомога швидше. Не надто часто тут можна зустріти людину “добру”. У нашому розумінні – щиру, відверту, яка б ста­вилася з повагою до всіх. Навіть якщо зовні хтось усміхається і виявляє прояви поваги до нас, з практики знаємо, що це лицемірство. Ві­дійшовши на декілька метрів, нас вже можуть обливати брудом у розмові з іншим італійцем. На жаль, вони й самі визнають, що лицемірство є частиною їхнього стану душі. На телебаченні часто можна почути їхні вихваляння, що італійці наділені такою рисою, як “арте ді арранджярсі” – мистецтво викручуватися з будь-якої ситуації. Хоч для нас їхнє “мистецтво” виглядає не більше звичайнісінької нахабності та брехні. Але нам потрібні гроші, і нам, вихованим зовсім інакше, ніколи не вдасться перевершити їхнього “мистецтва” фальшивості та лицемірства, тому часто доводиться просто мовчки робити вигляд, що так і має бути.

Змушена бути у квартирі з сеньйорою майже безвідривно, проте маю можливість довго сидіти перед телевізором. Звичайно, тут не транслюють російських чи українських серіалів, італійські ж кінокомедії, побудовані на людських вадах і недоліках, для нас не виглядають надто смішними. Програми новин часто-густо подають однобічно. Послухавши їхні новини, виглядає, що найголовнішою проблемою для них є іноземці. Зважаючи на те, що у цих новинах переважають повідомлення про вбивства, грабежі та насильства, можна помітити, що в основному транслюються репортажі про злочини, вчинені тут іноземцями. Так, наприклад, повідомлення про двох чоловіків румунської національності, які зґвалтували італійську жінку, транслювали цілими днями, показуючи їхні фото на весь екран, знаходячи все нові і нові подробиці про докази їхньої вини. Через декілька тижнів проскочило повідомлення, що спіймали зовсім не тих людей, потім знайшли справжніх винуватців, проте слів вибачення перед людьми, яким, можливо, зіпсували все життя, ніхто так і не почув. Новини про злочини, скоєні італійцями, яких згідно за їхньою ж статистикою, набагато більше, якщо й повідомляються, то у швидкому перебігу.

Також однією із рис італійців є невизнан­ня власної провини, навіть якщо вона є очевидною, і в той же час миттєве перекладання вини на плечі інших, у першу чергу іноземців. Не варто говорити, що такий стан речей для нас є принизливим.

Нещодавно в Інтернеті віднайшла декілька фотографій Чорткова: площа перед кіно­театром і костел, сфотографований знизу від Ратуші. Це така була радість, і, одночасно, така туга за Чортковом. Коли ходила щодня вулицями, ніколи не думала, що мені його так бракуватиме на чужині. Ще й іноді нарікала, що то не так, і те недобре, а тепер здається, що Чортків – найкраще місто на планеті навіть з усіма його вадами.

Так склалося, що місто, у якому я працюю, дещо схоже на наше. Я також живу у центрі, Недалеко від “мунічіпіо” – міської ради. Через вікно бачу недіючий кінотеатр, маленьку церкву. Приблизно така ж кількість жителів, як у Чорткові. У центрі міста – велика церква Св. Апостолів Петра і Павла, у день цих Апосто­лів відзначають храмове свято, яке за їхнім календарем святкується не в липні, а у червні. Святкують, як за нашими мірками, надзвичайно скромно. Маю на увазі – без звичних для нас п’яних гульбищ та безмірної гори наїдків.

Про спиртне окрема розмова: горілки та інших «високоградусних» напоїв (тут їх нази­вають “superalkolici” – супералкогольні) італійці майже не вживають, п’ють вино – під час їжі чи у барах – у помірних дозах, для здоров’я чи покращення настрою, але ніколи не ставлять собі за мету напитися до втрати свідомості. П’яних зневажають, пияк тут роботи не знайде, а без роботи не виживеш.

Ринок тут діє, на відміну від нашого міста, не щодня, а тільки щопонеділка. Розташований не у центрі міста, а винесений недалеко від центру на спеціально облаштовану площу, яка в інші дні тижня використовується як сто­янка для автомашин. На базарі для підтримання порядку, запобігання крадіжкам та збирання плати з продавців – постійно працює “поліція локалє” – місцева (муніципальна) поліція. Ринок функціонує, як у нас – тільки до обіду.

А ще у цьому місті дороги набагато рівніші, аніж у нас, навіть на Незалежності – найрівнішій дорозі у Чорткові (Авторка листа не знає що за кілька років і ця вулиця стала подібною до інших). І вода тут цілодобово, а ще – домашнє сміття сортують у різнокольорові сміттєві мішки, які забирають у визначені дні раз на тиждень. У рожевий – папір, картон, пластик; окремо харчові відходи; і в чорний – решту.

Безперервно ведеться будівництво. Місцевість дуже забудована. Вулички переважно з однобічним рухом. На багатьох (переважно у густозаселеному старовинному центрі міста) немає звичного для нас тротуару, замість нього частину дорожньої смуги просто відокремлено білою лінією із намальованими впродовж неї білими чоловічками – доріжка для пішоходів.

Тут дуже багато автівок. Не маючи для них у достатній кількості гаражів, італійці за­лишають свій транспорт на ніч просто на вулиці, під будинком. В одній родині кожний повнолітній член сім’ї має своє авто. Автобуси – величезні, зручні «Мерседеси», обладнані кондиціонерами, світловими табло з номерами маршруту та місцем призначення, комп’ютерними системами, що автоматично контролюють час приїзду на кожну зупинку – курсують майже завжди пунктуально, за винятком окремих випадків, коли в години-пік трафік надзвичайно напружений. Слід зазначити, що користуються громадським транспортом в основному хіба школярі та студенти, та ще іноземці, тому автобуси курсують переважно порожніми. Автобуси обладнані компостерами, пасажир зобов’язаний сам закомпостувати квиток, але останнім часом (можливо через світову кризу, але за моїми небезпідставними підозрами також і через постійне збіль­шення кількості іноземців, які, чого гріха таїти, часто не компостували квитків) крім водія, який контролює компостування квитків, все частіше в автобусах можна зустріти контролерів. Штрафи для безбілетників доволі великі – сягають 50-100 євро.

Взагалі в Італії надзвичайно гарна природа, архітектура. Шкода, що усе це я можу побачити тільки по телевізору. Коли, одного разу сказала “сеньорам”, що хотіла б поїхати у Рим, то почула відповідь, що вони, хоч й італійці, та ніколи там не були. Щоправда, подорожі для італійців – більш ніж відпочинок, по­дорожують вони дуже багато як Італією, так і за кордоном. Для них це, як обов’язковий атрибут достатку, від якого, якнайменше один раз на рік, не може відмовитися жодна італійська сім’я.

Усі, від малого до великого, “помішані” на футболі. Це одна з найголовніших рис італійців – вболівають за різні команди і через це ворогують цілком серйозно. У футбольних “дискусіях” беруть участь навіть жінки та молоді дівчата.

Мої господарі мають м’ясну крамницю, тобто мені ще пощастило. Про їжу – це окрема історія. Спочатку для мене було дуже дивно від того, як вони їдять і що, але тепер звикла. Отже, м’ясо, на зразок нашої шинки, ріжуть на спеціальних машинках так тонко, що можна через нього газету читати, але як вріжеш товстіше, треба тиждень жувати. Потім, на перше їдять макарони з червоним (помідоровим) соусом (в основному, бо є різні види соусів, але цей най­дешевший, що для італійців дуже важливо). На друге – шматочок м’яса, як наша відбивна, і яки­йсь салат. А на вечерю – ви би вмерли! Готується юшка з бульонного кубика і там плавають декі­лька дрібненьких макаронів. Ось така вечеря. Але це тільки там, де є такі заробітчани як ми, бо італійці в своїх родинах їдять краще, то лише нас годують як псів, або й гірше, бо вони своїм, домашнім тваринам купують дорогі консерви.

Хворіти тут не можна, хворих їм не треба. Медицина дорога, до державного лікаря не можеш піти, бо нелегал, а приватному треба пла­тити 50 євро за візит (який триває найбільше півгодини). Передають з дому ліки від застуди, від горла, і, особливо, заспокійливі.

Питаєте від чого ж нервуватися, якщо платять і їсти дають? Від того, що ти повністю залежиш від людей, у яких працюєш, і маєш грати за їхніми правилами. Але ж я не виросла у наймах – маю свої бажання, свої переконання, свій розум, врешті-решт. А їм це не подобається. Коли відк­риєш рота, щоб нагадати, що у тебе є вихідний день, на який тебе не збираються відпускати, стаєш ворогом номер один. Не можна виявляти ніяких своїх “забаганок”, вони люблять, коли ро­биш багато і мовчиш як риба, а вони самі визна­чатимуть чого ти варта. А вартувати для них не будеш нічого і ніколи, бо вони “вища раса”, а ти…

Щодня з 15-00 до 17-00 маю дві вільні години, як переважна більшість наших жінок-доглядальниць. Йду у парк, де збираються наші жінки. Парків та сквериків тут багато, і як не дивно – їх ніхто не намагається знищити і вико­ристати під будівництво. Вони призначені для прогулянок з дітьми та відпочинку. У кожному кварталі міста у сквериках обладнані дитячі майданчики з гойдалками та іншим потрібним для дітей “начинням”. У кожному великому міс­ті чи маленькому містечку є один чи декілька сквериків, у яких збираються у вільний від роботи час наші заробітчани. Присівши на лавоч­ку, обговорюють свої наболілі проблеми чи ді­ляться своїми маленькими радощами, звістками з дому, з України. Хто тільки приїхав (бо нашого полку постійно прибуває), хоче вилити душу, розказати, як до них ставляться, питають пора­ди, як сказати те чи інше по-італійськи, бо ще не знають мови. А інші… їх можна назвати “зачер­ствілі”, ті що тут давніше, в основному мовчать і слухають. Вони знають, що словами і порадами тут не зарадиш. Усе доведеться випробувати на собі – і гнів, і приниження, і нес­праведливість…

Ось такі мої заробітки.

Найбільше сумую за сином. Одного разу він мені сказав: “Минуло так багато часу, що мені здається, ніби в мене зовсім мами немає”. Уявляєте, що я відчувала? Сподіваюся, що коли я нарешті буду вдома, ми забудемо ці заробітки як страшний сон, але все одно ці роки будуть втрачені безповоротно”, – пише Олена К. з Італії на сайті Золота пектораль

#заробітчани #Тернопільщина #Італія

Коментарі

Оголошення
live comments feed...