Інклюзивна освіта - виклик сьогодення

Саме так називається студентська проблемна група ТНПУ ім. Володимира Гнатюка, яка діє при кафедрі педагогіки. Спробуємо розібратися, що таке «інклюзивна освіта» і чому вона є «викликом» із керівником групи кандидатом педагогічних наук Удич Зоряною Ігорівною.

- Доброго дня! Давайте найперше з’ясуємо суть роботи студентської проблемної групи.

- І Вам добрий день! Студентська проблемна група – це об’єднання найбільш здібних й талановитих в науковій роботі студенти, які прагнуть поглибити свої знання, удосконалюватися у науковій роботі, отримати досвід дослідницької роботи. Мені пощастило співпрацювати в цій проблемній групі із студентами історичного та хіміко-біологічного факультетів. Їх небагато, лише 16, але, як кажуть, «не в кількості, а в якості»! Кожен член групи досліджує свій напрям в межах групової теми.

- Ваша проблемна група розглядає питання інклюзії, про яку чим далі тим голосніше починає звучати в контексті національної освіти. Що ж воно таке?

- Ви правильно підмітили щодо «звучати». Нажаль, у той час, коли в інших країнах інклюзивна освіта вже стала буденністю, у пострадянських країнах про це лише починають говорити, дискутувати і пробувати реалізовувати її основні положення. Сьогодні однозначно визначено, що інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, яка ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу. Звідси випливає особливість інклюзивного навчального закладу: навчання в одному класі учнів із типовим розвитком та особливими освітніми потребами.

Поняття «діти з особливими освітніми потребами» є досить широким і охоплює тих, чиї освітні потреби виходять за межі загальноприйнятої норми, певних стандартів. Ми мусимо розуміти, що мова йде як про дітей із особливостями психофізичного розвитку, так і обдарованих, і тих, хто належить до соціально вразливих груп (напр.: вихованців дитячих будинків). Нажаль, в Україні зараз найчастіше обговорюють шляхи впровадження інклюзії лише в контексті забезпечення соціальної інтеграції дітей із психічними та фізичними особливостями, забуваючи про інші категорії. А це, на мою думку, не в повній мірі розкриває суть самої інклюзії.

- А як Ви гадаєте, чи актуальним для нашого суспільства є питання впровадження інклюзивного навчання? Адже в Україні функціонують спеціальні заклади освіти для таких дітей.

- Це питання було із напрямків дослідження нашої проблемної групи. Ми із студентами спробували з’ясувати усі, так звані, «плюси і мінуси» від впровадження інклюзивного навчання. І знаєте до яких висновків ми прийшли? Від інклюзивної системи освіти виграє не лише сама дитина, але й батьки, які отримують оперативну підтримку і не пориватимуть емоційного зв’язку із дитиною, учні із типовим розвитком, які вчаться взаємодіяти з такими людьми, педагогічний колектив, який також отримує стимул для професійного самовдосконалення та досвід співпраці із іншими фахівцями, плюс – створення нових робочих місць. Зрештою, місцева громада та суспільство здобудуть повноправного члена суспільства, здатного не лише дати собі раду, але й реалізувати свої можливості із мінімальною сторонньою підтримкою.

А щодо негативів – то їх немає! Щоправда, впровадження інклюзії передбачає значного фінансування на першому етапі, реорганізацію освітнього законодавства, підготовки відповідних спеціалістів, модифікацію та адаптацію не лиш навчальних програм, але й шкільних приміщень. І саме це стає одним із викликів на фоні залишкового принципу фінансування усієї освітньої сфери України.

- Згідно даних Національної доповіді «Про становище осіб з інвалідністю в Україні» Міністерства соціальної політики України чисельність дітей інвалідів станом на 1 січня 2013 р. становила 167 059 осіб.Це десь 2 % від усієї кількості дитячого населення.

- І, нажаль, цей показник стабільно зростає, що обумовлено стилем життя батьків, екологічною ситуацією та іншими причинами. У цій доповіді багато цікавих статистичних даних, з-поміж яких проглядається прагнення кількості, а не якості. До прикладу, сказано про 58 586 дітей-інвалідів, які у минулому навчальному році у здобували освіту у загальноосвітніх навчальних закладах, але відсутні данні про кількість дітей шкільного віку з особливими освітніми потребами, які узагалі не охопленні системним навчанням і аналіз причин цього. Подивіться довкола, на своїх сусідів, друзів, близьких і побачите цих дітей. У нас в дворі теж є така дитина, яка б мала вже навчатися вже у 6 класі. У найближчих школах не створені умови для його навчання, у спеціальній вона не змогла адаптуватися. Батьки, в межах своїх можливостей, вкладають максимум у реабілітацію дитини. Але питання: «Що далі?» як дамоклів меч для цієї дитини. От вам і статистика…

А тепер уявіть собі, що у Фінляндії лише 10 % дітей із значними порученнями зору навчаються у спеціальних школах, а решта охоплено інклюзивним навчанням. А у Швеції жодна така дитина не навчається у спеціальному закладі. Там же ж 80 % учнів із значними порушеннями опорно-рухового апарату відвідують звичайні школи. В Ірландії 68 % дітей із значними порушеннями слуху навчаються поруч із дітьми з типовим розвитком. Продовжувати? Франція, Ірландія, Бельгія, Іспанія, Канада та інші країни мають вже чималий досвід у впровадженні інклюзивного навчання і жодна дитина там не перебуває поза освітньою системою. Нам важливо вивчити цей досвід та адаптувати до наших реалій, бути готовими до кардинальних змін у нашій системі освіти.

- Чи означає, що будуть закриті спеціальні навчальні заклади через введення інклюзивної освіти?

- В Україні спостерігається тенденція до їхнього закриття: від 2011 р. вже ліквідовано 9 таких шкіл. А загалом діє 380 спеціальних загальноосвітніх закладів для дітей з особливими освітніми потребами.

Важливо, щоб наш уряд усвідомлював дві речі. Перша – не можна закривати одні заклади навчання, не створивши умови в інших і друга – є категорії дітей з такими медичними діагнозами, що допомогти їм розвиватися, навіть у межах інклюзивної школи, вкрай складно або ж неможливо. Між іншим, зважаючи на матеріально-технічне та методичне забезпечення спеціальних закладів навчання складно говорити про ефективність їх функціонування, яка передбачає позитивну динаміку в реабілітації дітей та їхнього включення у суспільне життя. Відповідно, навчально-виховна система цих закладів також потребує удосконалення та переорієнтування.

- Ви брали участь у програмі Відкрити світ від Конгресу США. Чи бачили Ви там впровадження інклюзії на практиці?

- Так і я досі під враженням. В Чикаго у старшій школі наша делегація звернула увагу, що майже у кожному класі є діти з особливими освітніми потребами. Найбільше вразив учень в інвалідному візку із ознаками складного психофізичного порушення. Фактично він був неконтактним із оточенням і не міг в повній мірі сам себе обслуговувати. Поруч із ним постійно перебував супроводжуючий, тобто – асистент, який забезпечував його пересування та участь у заняттях. Крім цього, у школі створено спеціальний кабінет, де усі різновікові учні з особливими потребами зустрічаються на спільні заняття і отримують допомогу відповідних фахівців.

Дирекція школи пояснила, що лише так можна допомогти через індивідуальний навчальний план розвиватися цим учням, а за допомогою цілої команди різнопрофільних фахівців віднайти можливості та потенціал цього учня і допомогти йому реалізуватися у суспільстві. Чимало людей у цих командах працює на волонтерських засадах. Крім цього, державі набагато вигідніше у фінансовому плану переобладнати типову школу та забезпечити її відповідними фахівцями, аніж будувати і утримувати спеціалізовану.

- Ви співпрацюєте із тернопільськими загальноосвітніми закладами. Яку оцінку можна дати їм щодо готовності переходу від типового до інклюзивного навчання дітей?

- А давайте я наведу декілька фактів, а ви самі спробуєте дати цю оцінку. Наша проблемна група проводила опитування учителів тернопільських шкіл щодо їх готовності до роботи в інклюзивному класі. Вже на початку ми зіштовхнулися із тим, що учителі відмовлялися від участі в анкетування аргументуючи тим, що не знають, або ж не дуже обізнані у цьому питанні. Усі ж, хто узяв участь, відзначили, що ні вони, ні їхні учні з батьками не готові до появи у класі дітей із психофізичними особливостями.

Інший показник – готовність приміщення школи до прийняття учнів із особливими освітніми потребами. Наші студенти вивили, що усі тернопільські школи потребують перепланування навчальних приміщень відповідно до вимог безбар’єрного архітектурного середовища.

Ну а питання «чи знайдеться в Тернополі фінансування на введення до штатів навчальних закладівспеціальних фахівців?» залишимо риторичним…

І все це теж є черговим викликом.

Щоправда, задля справедливості, необхідно відзначити, що у нашій області здійснюються перші кроки до реалізації ідеї інклюзії, зокрема проводяться семінари, експертні круглі столи. Сподіваюся, що незабаром від інформаційної роботи ми перейдемо до практики реалізації інклюзивної освіти.

- Чи можете назвати ще перешкоди у впровадженні інклюзії?

- Мабуть, найбільшим викликом щодо впровадження ідеї інклюзії для дітей з особливими потребами є суспільна ментальність, яка виражається у відстороненні від осіб із нетиповим розвитком та їхніх родин, відсутності навиків комунікації з ними, створених у державі умов для їхнього розвитку та самореалізації.

Але і тут, усім скептикам щодо прийдешнього покоління, розповім про волонтерську ініціативу студентів історичного факультету. Другокурсники на чолі з Ольго Гравченко та Оленою Семчук започаткували співпрацю із Тернопільським обласним навчально реабілітаційним центром, у якому навчається 120 дітей. Активну участь у проекті беруть також їхні колеги Надія Головко, Марія Лотоцька, Назар Пахомський, деякі з них одночасно працюють і в нашій проблемній групі. Ці студенти вже провели заняття із учнями молодших класів, під час яких в ігровій формі вивчали історію козацтва, символіку України, слухали казки народів світу, проводили майстерки з метою розвитку моторики рук. До подальших занять планують залучати старшокласників цього центру та інших студентів. І вони обов’язково будуть, адже студентів підтримують та допомагають декан факультету Бармак Микола Валентинович та адміністрація центру – директор Король Ірина Ярославівна та її заступник з виховної роботи Щеснович Віра Володимирівна.

- Чи є вже результати роботи вашої студентської проблемної групи?

- Найбільшим для мене досягненням є те, що студенти стали обізнаними з питань інклюзії, є причетними до впровадження нової навчальної дисципліни у нашому університеті. Сьогодні наша проблемна група працює над укладанням словника з проблеми інклюзії, формує відповідну джерельну та методичну базу, вивчає питання щодо переваг інклюзивної освіти для усіх сторін навчального процесу, співробітництва різнопрофільних фахівців інклюзивної школи, універсального дизайну, професійних компетенцій учителя інклюзивної освіти, педагогічного етикету в процесі взаємодії вчителя, учня, батьків в інклюзивному класі, роботи асистента учителя, індивідуального навчального плану та портфоліо учня інклюзивної школи,альтернативних технологій навчання, особливостей оцінювання навчальних досягнень учнів із особливими освітніми потребами та ін. Результати цих досліджень будуть опубліковані у «Студентському науковому віснику ТНПУ» та представленні під час науково-практичного семінару у травні. З цією метою запрошуємо до співпраці усіх зацікавлених та причетних до впровадження інклюзії в Тернопільській області. Пишіть нам на електронну скриньку – [email protected].

Насамкінець, дозвольте подякувати студентам хіміко-біологічного факультету другого року навчання – Діані Юрків, Вікторії Бойко, Маряні Гбур, історичного – Надії Головко, Назару Лису, Роману Пирожишину, Андрію Стойківу, Тетяні Табас, Ользі Гравченко, Марії Квіцінській, Ілоні Мельник, Назару Пахомському, Лілії Рудій, Олені Семчук, Олені Семчук, Євгену Ворко, Анні Леськів. І побажати їм подальших наукових звершень, цікавих тем досліджень, особистого розвитку і задоволення від навчання.