Секрети довголіття: на Тернопільщині 100-річний дідусь їздить на… ровері

15 травня 100-річний ювілей святкує мешканець Великих Бірок Тернопільського району Омелян Зварич.

Попри поважний вік, Омелян Іванович веде доволі активний спосіб життя: сам їздить до Тернополя, щонеділі ходить до церкви і ще вистоює (!) всю Службу Божу. Навіть більше – при потребі їздить на ровері. Омелян Іванович ще має добру пам’ять, знає три мови і дуже добре грає в шахи, пише Нова Тернопільська газета.

Секрет довголіття – оптимізм

Коли я завітала до оселі довгожителя, Омелян Іванович саме читав газету. Його наймолодша донька Світлана, яка з ним мешкає, розповіла, що спеціально для батька передплачує п’ять українських газет, а ще донедавна отримували навіть польську «Народну трибуну».

– Найбільше тато любить читати про політику, – каже пані Світлана. – Щодня дивиться новини, ми навіть антену-«тарілку» спеціально до його телевізора встановили, щоб міг дивитися багато каналів. Нині найбільше вболіває за президентську кампанію, а 25 травня, як завше, сам піде до селищної ради голосувати.

– У нас краще стане тільки тоді, коли до влади прийде українець від п’ятого коліна, – долучається до розмови Омелян Іванович і просить говорити голосніше, бо недочуває. Бідкається, що слух погіршився через погоду.

Коли запитала старенького, як йому вдалося дожити до ста, він з усмішкою відповів, що це ще мало.

– Тато у нас великий оптиміст, напевне, саме в тому таємниця його довголіття, – каже пані Світлана. – Не знаю, як інакше це пояснити, бо в нього дуже важка доля, кілька разів навіть був за волосину від смерті.

Народився Омелян Зварич 15 травня 1914 р. у Великих Бірках тоді ще Тернопільського повіту, при Австрійській монархії.

– Кажуть старі люди, що на подвір’ї його пуп закопаний, – усміхається пані Світлана. – Коли татові було кілька місяців, його батька забрали на фронт. У шість років втратив маму, а в дванадцять – старшу сестру. Спершу його виховувала тітка, а коли вона вийшла заміж, бабця забрала його до Дичкова. Там закінчив сім класів.

Вижив усупереч смертному вироку…

Уже в 15-ть років став зв’язковим ОУН. Передавав спеціальні записки, розносив листівки, пропагандистську літературу. Навіть коли згодом відслужив у польській армії, повернувся до цього.

– У 1939-ому товариші попередили, що за мною вже стежить польська таємна поліція і що треба переховуватися, – розповідає. – На жаль, я потрапив у засідку. Почали стріляти, поранили в ногу і груди – якраз неподалік серця, шрам ще й досі залишився. Мене тоді затримали і кинули до в’язниці в Тернополі – там, де нині обласна міліція. Кинули до камери в’язнів хворих на туберкульоз, мовляв, і так смертник. Смерті не боявся, переживав лише, щоб нікого з товаришів не видати. Заспокоював себе тим, що все одно колись маю померти…

За день до розстрілу, а саме 1 вересня 1939 року, почалася Друга світова війна, це й врятувало.

– Близько опівночі ми почули вибухи, – згадує, – потім – постріли біля в’язниці, бачимо – застрелили вартових. Ми тоді взялися виламувати двері й тікати. Я повернув до Дичкова, але залишатися там не міг, бо як український патріот складав небезпеку вже для радянської влади.

Циганка глянула і сказала: «Не жилець…»

Кілька років Омелян Зварич жив у Перемишлі, а потім провід ОУН відрядив його до Жмеринки на Вінниччині, щоб створив там осередок. Задля прикриття влаштувався на тютюнову фабрику, але…

– Мене вистежили і відправили у перевірочно-фільтраційний табір у містечко Таруса, що на березі ріки Ока в Росії, – розповідає. – Разом ще з десятьма в’язнями був занесений до окремого списку, нам призначили особливо суворий режим. Гадаю, щоб не випустити живими, спеціально робили ін’єкції, через які я й захворів на малярію. Це дуже страшна недуга, від якої зникає апетит, підвищується температура, з’являється слабкість і б’є пропасниця. Навіть скликали спеціальний консиліум, вирішували, що зі мною робити. Один лікар, який, було, виміняв у мене мешти за їжу, заступився і переконав відпустити мене вмирати додому. Він і сам не сподівався, що я виживу.

1 вересня – доленосна дата для Омеляна Зварича, адже саме того дня його відпустили… помирати. Доводилося ночувати на вокзалах, їхати у товарняках, одного разу його навіть пограбували і викинули в полі. Додому дістався лише через 20 діб.

– Коли в Козятині зустрів циганку, вона глянула на мене і сказала: «Не жилець». На щастя, помилилася, – каже Омелян Іванович. – У Козятині потрапив на тиждень до лікарні. Мені пощастило, бо завідуюча дуже піклувалася про мене. Це її заслуга, що я й досі живий.

Знайшов для синочка маму, а собі – дружину

Повернувшись до Дичкова, Омелян поступово одужав. Невдовзі одружився на односельчанці Софії, через півтора року в них народився первісток Ігор. Здавалося б, доля ставала прихильнішою, але…

– При пологах Софії занесли якусь інфекцію, і коли синові виповнилося лише вісім місяців, вона померла, – з сумом згадує старенький. – Дитину забрала теща, бо я з ранку до ночі працював – будував дороги, мости. Бувало, за день по 40 кілометрів проходив. Додому повертався під опівніч, з малим бачився лише у неділю.

Старенькі не дуже дивилися за Ігорем, малий занепадав… Омеляну Івановичу на те гірко було дивитися, і він вирішив, що мусить шукати собі дружину, а малому – маму. Його обраницею стала місцева швачка Анна. Вона теж була вдовою із маленькою донечкою на руках, тож розуміла його, як ніхто.

– Вони дуже добре жили, – долучається до розмови Світлана. – Коли мама у 1999 році померла, тато так засумував, що не хотів їсти. Думали, що й він невдовзі помре.

Анна подарувала Омеляну двійко дітей – Олега та Світлану. Олег нині живе у Миколаєві. Ігор, на жаль, загинув у радянській армії. За те, що ховав його зі священиком, Омеляна Івановича вигнали з роботи, допрацьовував до пенсії у Бірках на швейній фабриці «Веснянка».

– Що б не ставалося, я завжди старався сам себе заспокоїти, – каже довгожитель. – Бо все у руках Божих. А нині єдине прикро, що вже не маю однодумців, всі повмирали, а людині без спілкування – ніяк!

…На сторічний ювілей Омеляна Івановича з’їдуться усі діти, онуки та правнуки, дві онучки приїдуть аж із Лондона. До речі, в Лондоні Омелян Іванович був у 95 років – тоді якраз його онука виходила заміж.

– Дуже хочеться усіх разом побачити, – каже довгожитель. – Коли ж ще випаде така нагода?

didus na roveri