Дефіцит хліба, високі ціни, без електрики та газу: біженці, які приїхали до Тернополя розповіли про Слов’янськ

Щоб уберегти себе і свою сім’ю, Віктор Мицько переїхав із Слов’янська до батьків у село Стриганці Бережанського району. На Схід України чоловіка закинула доля. Після закінчення Тернопільського педагогічного університету він одружився і переїхав жити на батьківщину дружини Наталки.

– З Наталкою познайомився у Стриганцях, вона влітку приїжджала на канікули до бабусі в село, – розповідає Віктор Мицько. – А коли постало питання про вибір майбутнього фаху, вирішила вступити до Тернопільського економічного університету. Так ми мали можливість частіше бачитися, а коли закінчили навчання, одружилися і переїхали жити до Слов’янська.

Іспити складали під свист куль

Житло для молодої сім’ї – дуже болюче питання, тож Наталчині батьки вирішили його, віддавши молодятам трикімнатну квартиру. Віктор влаштувався на роботу вчителем історії, пише Нова Тернопільська газета.

– У Слов’янську ніколи не почувався, як на чужині, – розповідає. – З мене там ніхто не кепкував, що я “западенець”, не називали “бандерівцем”. За десять років, що там прожив, знайшов нових друзів і вже вважав Слов’янськ своїм домом. Хоча, коли жив у Тернополі, думав, що тут і залишуся. Я за своєю природою консерватор, однак доля інколи складається зовсім інакше, аніж ми собі плануємо. А тепер так звик у Слов’янську, що до останнього не хотів їхати звідтам. Спершу дружину з дітьми відправив до батьків на Бережанщину. Наталка телефонувала по кілька разів на день, хвилювалася, як я там, просила друзів переконати мене, щоб я їхав звідтам. Я ж хотів допрацювати навчальний рік, хоча після Великодня нормального навчального процесу вже не було. До класу приходили не більше 10-ти учнів. Батьки боялися дітей пускати до школи. Найгірше було, коли по кілька разів передавали, що буде зачистка: ми виводили дітей з класів і збирали всіх на першому поверсі у вестибюлі – підвалу, щоб заховатися, у школі нема. Та що казати, якщо кожен слов’янський шестикласник знає калібри усіх набоїв…

Через військові дії святкової лінійки не було. Декотрі випускники зареєструвалися на ЗНО в інших містах. Ті, хто залишився, складали іспити під свист куль. Я якраз приймав екзамен з історії, коли почалася стрілянина. Тоді діти вже мало переймалися, як вони іспит складуть, тут головне, щоб додому повернутися живими… Між дітьми є своєрідний поділ на тих, хто за цілісну незалежну Україну, і тих, хто підтримує окупантів. Тішить те, що других менше. Гадаю, тут усе залежить від поглядів їхніх батьків. Діти самостійно ще не зовсім добре розуміють ситуацію, що склалася. Однак є такі, що потай від батьків ходили на мітинги на підтримку єдиної України. Серед дорослих усе менше прихильників Росії. Через всі перипетії, що сталися, багато тих, хто на початку був за розкол, змінили свою думку. Більшість хоче жити в Україні і щоб нарешті запанував мир.

З полиць магазинів змітали все

За словами Віктора Мицька, усі блокпости розташовані на околицях Слов’янська, а вогневі точки переважно у центрі та на горі Карачун, звідки видно місто, як на долоні.

– Розповідали, що одного чоловіка з маленькою дитиною сепаратисти викинули на вулицю із власної квартири, – каже пан Віктор. – Просто їм дуже підходило її місце розташування (поблизу центрального відділу міліції). У ЗМІ писали, що чеченці у нас воюють, але я їх не бачив.

Знаєте, коли живеш, де відбуваються постійні воєнні дії, то поступово до них пристосовуєшся і звикаєш… На початках, коли все лише починалося, в магазинах було важко хліб купити – змітали з полиць усе! Ціни на продукти зросли у кілька разів, літр бензину коштував 26 гривень. Через те, що у місті практично немає електрики, магазини і супермаркети тепер не працюють. Продукти продають просто з машин, а оскільки їх практично не купують, то ціни впали.

Проблеми з електрикою і газом, а також страх за власне життя змусили мешканців Слов’янська покидати свої домівки.

– Дуже багато людей переїхали до Києва та Харкова, – зауважує пан Віктор. – Залишають все в надії, що повернуться, та й усі речі з собою не забереш. Є такі, що виїхали раніше і змушені повернутися, бо гроші закінчилися і в чужому місті жити нема за що. Всіляке трапляється… Найгірше людям, які мають крихітних дітей, – ніщо не працює, а харчування, предмети першої необхідності треба десь купувати. Що казати, якщо звичайних перехожих у місті практично не зустрінеш – всі бояться виходити. А в понеділок вже й танки та БТРи вулицями почали їздити.

На Бережанщині Віктор з Наталкою і дітьми вже освоїлися, але чоловік сподівається, що ще повернуться додому.

– Ми з дружиною часто сперечаємося з приводу цього, – каже Віктор Мицько. – Вона не проти переїхати жити до Тернополя, місто їй дуже подобається. Я ж розумію, що починати з нуля на новому місці з двома малими дітьми дуже важко. Поки що домовилися, що Вікторія піде до четвертого класу у Стриганцях, бо до першого вересня ситуація навряд чи стабілізується. Наталка до грудня в декретній відпустці по догляду за Каріною. Завдяки управлінню соціального захисту Тернопільської ОДА і Бережанському райвідділу соціального захисту нам вдалося відкрити картку і перереєструвати допомогу по догляду за дитиною. Це фактично єдині гроші, які у нас будуть. Я ж збираюся шукати в Тернополі роботу. Звісно, хотілося б за спеціальністю, але буду братися за будь-яку, — треба ж сім’ю годувати...